Братья Капрановы - Рута

Новий знайомий, а чи тепер керівник, ішов попереду, не озираючись — чи то перевіряв, як дівчина тримається на курсі, а чи то давав їй змогу відстати та передумати. Але не на таку напався.

Врешті-решт коридор привів їх до широких сходів нагору, збоку яких знаходився невеличкий закапелок зі стійкою кольору темного дуба — за такими зазвичай сиділи вахтери. Зараз тут вахтера не було, зате на стійці стояв чорний телефонний апарат без диска. Леонас перехилився через стійку, видобув з-поза неї чорну об’ємисту сумку на довгому паску і поставив на стільницю. Потім озирнувся, перевіривши нарешті наявність асистентки.

— Дивись сюди, — по-діловому, як усі, хто має справу з технікою, почав пояснювати він. — Це твоє господарство. Всередині знаходяться чисті касети й запасні акумулятори. Ця сумка відтепер повинна завжди бути з тобою, і всередині мають бути чисті касети та заряджені акумулятори. Завжди. Зрозуміло?

— Поки що так, — Рута кивнула, розуміючи, що це ще не кінець інструктажу.

Леонас натомість обвів рукою закапелок:

— Тут колись сидів представник нашої славної ВОХРи. І від нього навіть лишився телефон, — він підняв апарат однією рукою, немовби перевіряючи власні слова, потім другою зняв трубку, приклав до вуха і дмухнув у мікрофон. — Мертві бджоли. Але хай собі стоїть. Тобі він не завадить. Зате електричні розетки працюють, — він показав на стінову панель з електричним щитком. — Що нам і потрібно.

З надр чорної сумки з’явилася величенька коробочка, обмотана електричним кабелем. Мабуть, вираз очей нової асистентки був досить красномовним, тому що Леонас гмикнув:

— Ти ж у нас філолог?

Із тривогою спостерігаючи за його руками, що розмотували кабель, Рута кивнула.

— Зрозуміло. Людина далека від техніки.

І хоч це було правдою, дівчина почервоніла.

— Значить так. Вмикаємо в розетку. Це — акумулятор, він вставляється отак, — легким рухом чоловік поклав поверх блискучих смужок, що прикрашали коробочку, пластиковий акумулятор і натиснув униз, в результаті чого почулося клацання.

Рута уважно, як на лекціях, спостерігала. На нового керівника це теж справило враження, тому що він знову гмикнув, але тепер уже схвально. Палець вказав на червоний вогник, що одразу загорівся на панелі.

— Дивися, поки лампочка червона, акумулятор заряджається, стане зелена — витягай, — руки повторили процедуру з акумулятором у зворотному порядку. — Зрозуміло?

Рута кивнула:

— А можна спробувати?

Вона непевним рухом взяла акумулятор, який виявився несподівано важким. І, як не дивно, з першого разу вставила його на місце, про що одразу звітував червоний вогник.

— Молодець, — щиро похвалив її Леонас. — А касети будеш тримати у сумці, зовнішня кишеня — порожні, внутрішня — записані, так не переплутаєш.

Не встиг він відкрити сумку, щоб продемонструвати вміст, як сходами застукали чиїсь швидкі кроки. Ризикуючи зламати собі ноги, зверху прожогом летів кучерявий чоловік в окулярах.

— Вони захопили Будинок друку! — прогорлав він, щойно побачив Леонаса.

— Нічого собі! — обернувся назустріч той.

— А хто це, вони? — не зрозуміла Рута.

— Радянські війська, — пояснив кучерявий. — Машина внизу. Бігом!

Схоже, він звик давати розпорядження, і Леонас одразу спохопився та посунув сходами слідом за кучерявим. Рута миттю пригадала інструкцію «завжди біля мене», і рвонула за чоловіками. Біля повороту до прохідної Леонас озирнувся через плече, потім зупинився так різко, що Рута мало не налетіла на його спину.

— Сумка де? — запитав він суворо.

— Сумка? — дівчина не одразу зрозуміла, про що йдеться, а потім і собі озирнулася, ніби хтось іззаду мав виправити її нехлюйство.

— Сумка, — повторив Леонас. — Для тебе сумка тепер — частина тіла. Не вмієш думати — бігай! — він поглядом провів уздовж коридору, немовби малюючи напрям. — Хутко!

Рута кивнула і стрімголов рвонула назад до вахтерського закапелку. Це ж треба так осоромитися! Душа відмінниці не приймала подібного повороту, тому на обличчі одразу виступив рум’янець, чи то від сорому, чи від бігу.

— Ми чекаємо внизу! — гукнув у спину Леонас.

Молоді ноги домчали її до цілі за якусь хвилину. Слава Богу, сумка ніде не ділася. Рута схопила її, потім на мить замислилася, взялася видобувати із зарядки акумулятор, і, неначе навмисне, той не схотів коритися. Ще цього бракувало. Дівчина смикнула сильніше, але це не допомогло. В голові почалася легка паніка, однак зусиллям волі вона вгамувала емоції. Треба пошукати стопор. Там має бути стопор! Декілька секунд пішло на те, щоб шляхом обмацування знайти на коробочці важель і смикнути за нього нігтем. «Клац!» — і акумулятор звільнився. Слава Богу! Рута поклала важкенький прилад у надра сумки, і раптом дивний чорний телефон, що стояв поруч, ожив та задзвонив дзвінким високим звуком.