Ахмед Рушди - Золотий дім

В епоху смартфонів, звичайно ж, цю подію зафіксовано на численних знімках та відео. Багато з них пізніше передано до відповідного підрозділу Департаменту поліції Нью-Йорка для детального аналізу, що міг би пролити більше світла на те, що сталося.

Але в домі Ґолденів того дня кілька людей потрапило у вогненну пастку. У домі розігралася велика драма, що закінчилася потрійною трагедією й одним дивом.

Згідно з непідтвердженими джерелами, кілька осіб чули, що на горішньому поверсі маєтку хтось грав на скрипці.

Коли я уявляю язики полум’я, які здіймаються так високо, що, здається, лижуть самі небеса, язики полум’я родом немовби з картини Ієроніма Босха, мені важко втриматися при тій вірі в добро, якій я себе присвятив, важко не відчути пекучого жару розпачу. Мені здається, що вони, язики, пожирають увесь світ, який я пізнав, у їхньому жовтогарячому жарі тане все, що було мені дороге, все, за що я мав боротися, що мав захищати й любити, як мене виховували. Здавалося, у вогні горить сама цивілізація, мої надії, надії жінок, надії на добро для нашої планети й на мир. Я подумав про всіх тих мислителів, котрих спалено на вогнищі, усіх тих, хто повстав проти панівних сил і догм свого часу, і відчув, що сам я й увесь мій знедолений рід скуті тепер міцними ланцюгами й оточені жахливим полум’ям: вогнем охоплений Захід, палає Рим, варвари не біля воріт, а всередині, наші власні варвари, яких ми самі вигодували, самі випестили й возвеличили, самі їм потурали — рівно настільки ж наші, як наші діти, вони піднімалися тепер, мов малі дикуни, щоб обернути на попіл світ, який їх виростив, і навіть підпалюючи його, стверджували, що насправді його рятують. Був це вогонь нашої погибелі, і потрібно буде з пів століття, а то й більше, щоб відбудувати те, що він знищив.

Так, я страждаю схильністю до перебільшення, цю давнішу хворобу я мушу лікувати, але ж іноді буває так, що й параноїка переслідують, іноді світ буває більш роздутим, перебільшеним, більш гіперболічно апокаліптичним, ніж могло би привидітися в найбільш нестримних мареннях апокаліптикам-гіперболістам.

Отож я бачив темне полум’я, темне полум’я пекла, що лизало священний простір мого дитинства, єдине місце в цілому світі, де я завжди почувався захищеним, завжди втішеним і ніколи загроженим — зачаровані Сади, і я отримав останній урок, засвоєння якого відділяє нас від невинності. Що безпечного простору не існує, що чудовисько завжди чатує біля воріт, а якась частка того чудовиська таїться також усередині нас і ми самі — ті чудовиська, яких завжди боялися, і яка б краса нас не огортала, як би нам не щастило з життям, із грошима, з родиною, з талантом чи коханням, наприкінці шляху палає вогонь, який пожере нас усіх.

В «Ангелі-винищувачі» гультяї на банкеті в Мехіко виявили, що їх утримує в салоні розкішного маєтку їхнього господаря, сеньйора Едмундо Нобіле, якась невидима сила. Послідовники сюрреалізму могли дозволити собі ухильність і химерність поезії. Справжнє життя в Садах було набагато більш прозаїчним. Нерона, Василісу, її бабцю в хустці й мого сина ув’язнила в будинку Ґолденів банальність, смертоносна шаблонність, убивчий реалізм вогню.

Якби життя було фільмом, я б дізнався про пожежу, помчав би туди на повній швидкості, мов супергерой, відбився б від рук, що намагалися мене затримати, кинувся б у полум’я і, поки довкола падали охоплені вогнем балки, виніс би звідти свого сина, міцно затуливши його руками. Якби життя було фільмом, він припав би головою мені до грудей і шепотів: Тату, я знав, що ти прийдеш. Якби життя було фільмом, фінальною сценою була б панорамна картина Ґринвіч-Вілидж, де в центрі кадру димівся б дім Ґолденів, я б віддалявся із сином, а у тлі наростала б якась відома пісня, наприклад, «Beautiful Boy» Джона Леннона, і поповзли б кінцеві титри.

Цього не сталося.

Коли ми з Сучітрою добралися до Макдуґал-стріт, було вже по всьому. Майкла МакНеллі забрали до клініки «Маунт Сайнай Бет Ізреєл», де його згодом допитають детективи нью-йоркської поліції, які знімуть із нього підозру в підпалі. Інші дорослі загинули, перш ніж рятувальники дісталися драбиною нагору; Нерон і бабуся надихалися диму, вчаділи, і їх уже не добудилися. В один момент емоції сягнули піку. Прекрасна пані Ґолден, Василіса, з’явилася у горішньому вікні, тримаючи в руках майже чотирирічну дитину, вигукнула: «Господи, врятуй мого сина», — і, перш ніж хтось зумів до неї добратися, жбурнула дитину з вікна якомога далі від вогню. Один із пожежників, що прибули на місце події, Маріано «Мо» Васкес, тридцять дев’ять років, який виявився кетчером місцевої бейсбольної команди зі Стейтен-Айленда, кинувся вперед, якраз щоб упіймати закіптюжену дитину — «наче футбольний м’яч», сказав він пізніше перед телекамерами, а тоді вдихнув повітря в хлопчикові легені, й до того повернулося дихання.