Джордж Оруэлл - Нехай квітне аспідистра

О дванадцятій покликали на так званий обід (кружку чаю і два шматки хліба з маргарином). Втім, їжу можна було замовити за гроші. Власникові пабу принесли кілька накритих кришками страв, але у нього не було апетиту, тож він майже все роздав іншим. Ревелстон залишився чекати на рішення у справі Гордона і був неподалік, але не знав цих тонкощів і не додумався принести товаришу обід. Тим часом до зали засідань викликали хатнього злодія і бізнесмена, а згодом привели назад чекати на машину, яка мала відвезти їх до в’язниці, — кожному дали по дев’ять місяців. Власник пабу розпитував товариша у нещасті, як воно ведеться за ґратами. Вони детально обговорювали бридкі подробиці, пов’язані з перебуванням чоловіків у в’язниці без можливості спілкування з жінками.

О пів на третю дійшли до слухання справи Гордона, і все відбулося так швидко, що довге очікування в камері здавалося просто абсурдним. Гордонові запам’ятався тільки герб за спинкою крісла судді. «Джон Сміт — розпивання алкогольних напоїв у публічному місці. Штраф — шість шилінгів. Наступний!» Підсудні рухалися один за одним, як клієнти біля театральної каси. Кожному приділяли не більше тридцяти секунд. На Гордона, втім, витратили аж дві хвилини — мали заслухати свідчення сержанта, якого він вдарив у вухо і обізвав «покидьком». До того ж певне пожвавлення викликало і те, що у протоколі про затримання у рядку «рід занять підсудного» було вказано «поет».

— Ви справді поет? — здивувався суддя.

— Я пишу вірші, — знітившись, відповів Гордон.

— Хм, отже, вірші пишете, а поводитись як належить не навчилися. Штраф п’ять фунтів або арешт на два тижні.

— Наступний!

І все. Хоча, цього, можливо, було б і достатньо для якогось репортера, що примостився в кутку зали.

З іншого боку зали засідань, в окремій кімнаті, сидів сержант з великою бухгалтерською книгою, в яку записував сплачені штрафи. Тих, хто не міг заплатити, повертали назад у камеру. Гордон очікував, що його спіткає така сама доля, але Ревелстон уже був на місці і все владнав. Гордон не заперечував. Дозволив товаришу викликати таксі й відвезти себе до нього додому. У Ревелстона він передовсім прийняв ванну (вона була йому вкрай потрібна після такої пригоди). Редактор дав йому бритву, чисту сорочку, білизну, піжаму, шкарпетки, навіть пішов купити йому зубну щітку. Він оточив Гордона турботою — тільки так він міг позбутися відчуття провини за те, що сталося цієї ночі (він мав силоміць відвезти Гордона додому, як тільки помітив, що той сп’янів). Але Гордон ледь помічав цю турботу. Він навіть не переймався тим, що товариш сплатив його штраф. Решту дня він провів у кріслі перед каміном з детективом у руках. Думати про майбутнє не хотілося. О восьмій він пішов до відведеної йому гостьової кімнати і проспав там до самого ранку.

Тільки тоді він почав усвідомлювати, що сталося напередодні. Прокинувшись у м’якому ліжку (найзручнішому з усіх, в яких йому коли-небудь доводилося спати), він почав шукати сірники. Згадавши, що в таких квартирах є електрика, він смикнув за мотузку, і над головою засвітилося бра. На столику біля ліжка стояв сифон із содовою. В роті й досі відчувався гидкий присмак. Гордон зробив ковток і почав роздивлятися довкола.

Дивно прокидатися в чужому ліжку, в чужій піжамі. Гордон почувався некомфортно — гризло відчуття невідповідності розкішному помешканню. Він розумів, що добряче наламав дров. З роботою тепер доведеться попрощатися, а перспективи на горизонті геть не райдужні. Його накрило хвилею напрочуд чітких спогадів тієї ночі — перед очима мерехтіли картинки склянок з джином та рожевих підв’язок Дори. На одну згадку про неї він здригнувся. Як же так вийшло? Гроші, знову гроші. Багатії так не поводяться. Вони і гуляння влаштовують зі смаком. Та де ж цьому смаку взятися, коли ти навіть не вмієш витрачати гроші? Просто починаєш смітити ними, як моряк, що зупинився у першому-ліпшому порту.

Гордон провів за ґратами дванадцять годин. Згадався сморід фекалій у камері суду. Аромат його майбутнього. Всі знатимуть, що він провів ніч у відділку, такого не вдасться приховати — хіба що від дядька з тіткою, а от Джулія і Розмарі, напевно, вже про все довідалися. Його більше турбувала сестра (Розмарі не так легко налякати). Бідолашна, певно, помирає від сорому. Джулія — зі своєю довгою згорбленою спиною, добрим негарним обличчям і витягнутою, як у гуски, шиєю. Її ще малою принесли в жертву йому — «хлопчику». За всі ці роки він заборгував їй, мабуть, фунтів сто і навіть п’ять не спромігся повернути. Спустив на повію!