Джордж Оруэлл - Нехай квітне аспідистра

— А я сказав їм своє ім’я?

— Ви все їм розповіли. Я не вслідкував за вами, і якимось дивовижним чином ви вислизнули з того будинку.

— І тинявся по Шафтесбері-стріт з пляшкою в руках, — підхопив Флексман. — Але не варто було чіпати сержанта, друже. Тут ти вчинив дуже нерозумно. Ще й місіс Візбіч запідозрила, що щось не так. Довідалася від твого приятеля, що ти у відділку, і вирішила, що ти когось убив.

— Послухайте, Гордоне, — знову почав Ревелстон.

На його обличчі з’явився знайомий вираз — йому було незручно через те, що він збирався сказати. Стосувалося це, як завжди, грошей. Гордон глянув на нього.

— Так?

— Щодо вашого штрафу. Залиште це на мене, я заплачу.

— Ні, в жодному разі.

— Любий друже, але ж ви потрапите за ґрати, якщо не дозволите мені цього зробити.

— Начхати.

Йому було байдуже — нехай хоч на рік саджають. Звісно, сплатити того штрафу він не міг — для цього не треба було навіть до кишень заглядати, певно, віддав усе до останнього пенні Дорі. Гордон знову ліг на ліжко, відвернувшись від своїх відвідувачів — йому хотілося, щоб вони пішли. Зробивши ще кілька спроб заговорити до нього і не почувши нічого у відповідь, вони нарешті залишили його. Дзвінкий голос Флексмана відлунням котився по коридору.

Решта дня минула ще гірше. Жахлива трясучка у «Чорній Мері» — тісному боксі розміром не більше за кабінку громадської вбиральні. Нестерпне очікування в камері перед засіданням у приміщенні суду (точна копія камери в поліцейському відділку — навіть білосніжних кахляних плиток стільки само, тільки набагато брудніших). Повітря дуже холодне, але від смороду не продихнути. Постійно приводять новеньких: запхнуть до клітки, тоді висмикнуть на кілька годин на час слухання і повернуть назад — чекати рішення судді чи появи нового свідка. Сиділи по п’ять-шість чоловік, і всі на одній лавці. Та найжахливішим було те, що справляти потребу доводилося прямо там, на очах в інших людей. А що робити? Ще й зливний бачок не працював.

Так Гордон просидів до обіду, намагаючись триматися якомога далі від туалету і не зважати на своїх співкамерників. Вони викликали у нього відразу. Але згодом, коли головний біль трохи влігся, він вирішив, що спостерігати за ними не так уже й нудно. Худорлявий хатній грабіжник із сивим волоссям страшенно нервував через те, що станеться з його дружиною і дітьми, якщо його посадять. Затримали його за те, що «огинався біля будинку з наміром незаконного проникнення» — доволі туманне формулювання звинувачення, але з огляду на попередні судимості була небезпека потрапити за ґрати. Він ходив туди-сюди камерою, нервово загинаючи пальці на правиці. Біля Гордона сидів глухонімий, від якого страшенно тхнуло. Далі — єврей середнього віку у пальті з хутряним коміром. Поїхав до Абердина закуповувати кошерне м’ясо для великої компанії, спустив двадцять сім фунтів на повій і тепер вимагав, щоб його справу передали рабину. За ним сидів власник пабу, який привласнив кошти Різдвяного клубу — дебелий, вельми люб’язний чоловік років тридцяти-тридцяти п’яти з червоним обличчям (якби не тримав пабу, міг би легко зійти за букмекера). Його родичі повернули вкрадені гроші, але члени клубу вирішили все одно позиватися до суду. Щось у вигляді цього чоловіка тривожило Гордона. Тримався він з гідністю, але час від часу його погляд згасав, а в очах застигала така порожнеча, що Гордонові ставало лячно. Ось він — власник закладу в дорогому вбранні, якийсь ще місяць тому жив повнокровним життям, а тепер його майбутнє зруйноване. Опинився в тій самій пастці, що і решта власників лондонських пабів, — згодом його майно продадуть, власність конфіскують, а після в’язниці йому вже не світить ані свій паб, ані якась інша робота.

День тягнувся нестерпно довго. Курити дозволяли, хоча сірники були заборонені (констебль іноді давав прикурювати крізь вічко у дверях). Цигарок ні в кого не було — рятував щедрий власник пабу, в якого, здавалося, кишені були набиті ними. Приводили нових підсудних, старих забирали. До камери на півгодини запхали балакучого голодранця, який тільки те й робив, що товкмачив, що сталася якась помилка. Він не викликав довіри у решти. «Підсадний», — кинув хтось. Кажуть, таких іноді навмисно підсаджують під виглядом підсудних. Був момент, який усіх налякав, коли констебль сказав, що у сусідній камері сидить вбивця (чи без п’яти хвилин убивця) — юнак вісімнадцяти років, який штрикнув ножем у живіт повію, і та тепер на межі життя і смерті. А якось у вічко зазирнув блідий, виснажений священник, мовив до хатнього крадія: «Знову ти тут, Джонсе!» і пішов геть.