Джордж Оруэлл - Нехай квітне аспідистра

Через якийсь час хтось зазирнув у шпарину в дверях. Гордонові довелося докласти зусиль, щоб повернути голову — м’язи шиї нестерпно боліли. Крізь вічко на нього дивилося блакитне око:

— Чай будеш?

Спробувавши підвестися, він знову відчув слабкість у всьому тілі. Обхопивши голову руками, він застогнав. Від чаю він, звісно, не відмовився б, але на думку про цукор його знову почало нудити.

— Так, якщо ваша ласка.

Констебль відкинув заслінку і просунув повну чашку чаю. З цукром. На Гордона дивився дужий хлопець років двадцяти-двадцяти п’яти, з добрим обличчям і рум’янцем на щоках. Його широкі плечі нагадували вола у ярмі. У нього була пристойна вимова, а от словникового запасу вочевидь бракувало:

— Бачив би ти себе минулої ночі!

— Мені зле.

— Вчора було гірше, повір мені. Навіщо ти на сержанта кидався?

— Я кидався на сержанта?

— Ну не я ж! Та ти вчора геть розуму позбувся. Горлав мені на вухо: «Та він на ногах не тримається, ось зараз я йому вріжу!» У протоколі затримання так і записали: «Дебош у стані алкогольного сп’яніння». Якби ти сержанта не чіпав, то просто записали б, що «затримали у стані алкогольного сп’яніння».

— І скільки мені за це світить?

— Штраф у п’ять фунтів чи відсидиш два тижні. Сьогодні судитиме містер Грум. Тобі пощастило, що не містер Волкер — той би без жодних альтернатив запроторив на місяць за ґрати. Він дуже суворий до п’яниць. Сам не вживає.

Гордон зробив ковток. Тепла рідина настільки приємно зігрівала, що він залпом проковтнув решту чаю, незважаючи на його нестерпно солодкий смак. Цієї миті з коридора пролунав чийсь злісний голос (вочевидь того сержанта, якого Гордон вчора намагався відгамселити):

— Виведи його і вмий. «Чорна Мері» вирушає о пів на десяту.

Констебль відімкнув двері камери. В холодному коридорі Гордонові стало зле. Не встиг він зробити й кількох кроків, як все перед очима пішло обертом. «Мене зараз знудить», — вигукнув він і кинувся до стіни, відчувши, що втрачає свідомість. Констебль підхопив його, і в цей момент з позеленілого Гордона полилася огидна рідина. Чай! По кам’яній підлозі розтікалася смердюча калюжа.

— Паскудний покидьок, — процідив крізь зуби вусатий сержант, що спостерігав за ними з протилежного кінця коридору.

— Ну ж бо, тримайся, старий, — допоміг підвестися Гордону констебль. — Зараз почуватимешся краще.

Він поволочив поета до рукомийника, де почав його роздягати — поводився з ним, наче нянька з немовлям. Гордонові вистачило сили, щоб самотужки вмитися і як слід прополоскати рота. Констебль протягнув йому дірявого рушника і відвів назад у камеру.

— Сиди тихо. Скоро по тебе приїдуть. І моя тобі порада — у суді визнай свою провину і пообіцяй більше так не чинити. Містер Грум буде поблажливим.

— Де моя краватка? — запитав Гордон.

— Її вчора забрали. Повернуть перед засіданням. Колись у нас тут один на краватці взяв та й повісився.

Гордон сів на ліжко. Спершу спробував зайняти себе підрахунком білосніжних кахляних плиток на стіні, а тоді схилився додолу, впершись ліктями у коліна і обхопивши голову руками. Все тіло нило, він почувався геть виснаженим, а головне — йому було нестерпно нудно. Менше за все йому зараз хотілося їхати до суду. Сама лише думка про те, що доведеться трястися в машині через пів Лондону, тинятися коридорами, сидіти у камері й відповідати на запитання наганяла на нього страшенну нудьгу. Все, чого він хотів, це щоб йому дали спокій. За дверима пролунали голоси, а тоді звуки кроків, що наближалися. Відчинилася заслінка.

— До вас відвідувачі, — повідомив констебль.

Ця новина не викликала у Гордона захвату. Знехотя він підвів голову і побачив перед собою Флексмана та Ревелстона. Хтозна, як вони сюди потрапили, але в цю мить Гордона це не цікавило. Краще б забиралися скоріше.

— Привіт, друже, — озвався Флексман.

— А ти що тут робиш? — втомлено запитав Гордон.

Ревелстон мав жахливий вигляд. Він провів усю ніч на ногах — шукав Гордона. В поліцейській камері він опинився вперше. Унітаз в кутку викликав на його обличчі гримасу відрази. Але Флексмана таким було не здивувати. Він подивився на Гордона.

— І не таке бачили, — оптимістично заявив він. — Налити б йому зараз склянку чогось міцного! Але ж і очі у тебе, Гордоне! Наче їх витягли, кинули в окріп і вставили назад.

— Я добряче напився вчора, — протягнув Гордон, не відриваючи рук від голови.

— Чули вже, друже.

— Послухай, Гордоне, — почав Ревелстон. — Ми принесли гроші, щоб внести за вас заставу, але здається, спізнилися. За кілька хвилин вас повезуть до суду — дешевий театр. Не треба було вам називати свого справжнього імені.