Джордж Оруэлл: Нехай квітне аспідистра

Годинник пробив пів на третю. В задній комірці книжкової крамниці містера Маккечні, випроставшись за столом і граючись пачкою цигарок за чотири пенні, сидів Гордон — Гордон Комсток, останній нащадок родини Комстоків, двадцяти дев’яти років, та вже давно не юний на вигляд.

Бій годинника на фасаді «Принца Вельського», що на протилежному боці вулиці, порушив мертву тишу. Зробивши над собою зусилля, Гордон випрямився і поклав сигарети до кишені. Йому страшенно кортіло курити. А лишалося всього чотири цигарки. Була середа, і гроші до п’ятниці не з’являться. Кепсько зостатися без тютюну на вечір, та ще й завтрашній день треба якось пережити.

Засмутившись, підрахувавши кількість годин, які доведеться перебути без сигарет, він підвівся і пішов до дверей. Рухи його були нервовими. Пальто з протертим правим ліктем приховувало невисоку худорляву фігуру; середній ґудзик відірвався; пожмакані штани з фланелі вкриті плямами. Навіть неозброєним оком було видно, що на черевиках уже давно пора замінити набійки.

Підводячись, він почув, як у кишені задзвеніли монети. П’ять пенсів, два пенси, півпенні й чотири пенси — він точно пам’ятав скільки. Зупинившись, він витяг одну з них — три пенси. От бовдур! Клятий дріб’язок. Це ж треба бути таким дурнем, щоб узяти її! Учора увечері, коли купував цигарки, стерво у крамниці прощебетало: «Ви не проти монети у три пенси, сер?» І я, звісно, погодився: «Ні, аж ніяк». От же ж недоумок!

І що робити, коли в кишені лишень п’ятак, а витратити можеш хіба що два пенси? Хіба ж за три пенси щось купиш? Почуваєшся цілковитим невдахою, коли дістаєш їх з кишені — лишається тільки сподіватися, що серед решти їх просто не помітять. «Три пенси», — ввічливо каже продавчиня. І от ти сіпаєшся, намагаючись намацати в кишені цей дріб’язок, що прилипає до мізинця, як шматок лайна. Продавчиня вмить може здогадатися — це твої останні три пенси. Їй достатньо одного погляду, і от в її голові вже крутиться думка: «Чи не приклеївся часом до цієї монетки шматочок різдвяного пудингу?» Гордовито задираючи носа, ти виходиш на вулицю і усвідомлюєш, що ноги твоєї більше в цій лавці не буде. Дідька лисого! Не чіпатиму ті три пенси. Лишаю собі два з половиною пенси — якось протягну до п’ятниці.

О цій порі надвечір зазвичай тихо, хіба що один-два клієнти заскочать. Тільки він і тисячі книжок — сам на сам. Крихітна темна кімната до стелі набита фоліантами, переважна більшість яких були старими й непридатними для продажу. У повітрі стояв запах пилу і зашкарублого паперу. Томи рідкісних енциклопедій спочивали на горішніх полицях щільними рядами, як тіла у братській домовині. Відсунувши вбік сині запилюжені штори, що слугували дверима, він опинився в іншій, світлішій, кімнаті — бібліотеці. Типова «два пенні за один примірник без завдатку» — до неї так і тягнуло дрібних крадіїв. Самі лише романи. Ще й які! Хоча кожному своє, як то кажуть.

З трьох боків до стелі здіймалися вежі з барвистих обкладинок, формуючи стіни з різнокольорових цеглинок. За алфавітом: Арлен, Барроуз, Волпол, Делл, Діпінг, Гіббс, Голсуорсі, Прістлі, Сеппер, Франкау. Гордон дивився на них з тамованою відразою. У цей момент він ненавидів усі книжки, а найбільше романи — купа нудного непотребу. Пудинг, пудинг на салі. Його замурували серед сотень шарів гидкого пудингу. Сама думка про це була нестерпною. Він пройшов далі — до торгівельної зали, пригладжуючи рукою волосся. Давня звичка. Зрештою, там могли бути жінки. Гордон не вирізнявся вродою. Зростом лишень метр сімдесят, і через те, що мав довге волосся, здавалося, що його голова великувата для цього тіла. Та він чудово усвідомлював, як виглядає. Під поглядами довколишніх тримався рівно, випинаючи груди вперед з таким пихатим виглядом, що часто-густо вводив простаків в оману.