Джордж Оруэлл - Нехай квітне аспідистра

Та на нього не чекали жодні клієнти. На відміну від решти приміщення, торгівельна зала виглядала досить пристойно: тут зберігалося близько двох тисяч книжок, найцінніші видання — на вітрині. Праворуч примостилася шафа з дитячими книжечками. Намагаючись не зачепитися оком за потворну обкладинку, на якій маленькі ельфи бавляться на галявині серед пролісків, Гордон перевів погляд на вхідні двері і застиг, роздивляючись пейзаж за вікном. Стояв похмурий день. Здіймався вітер. Свинцеві хмари затягнули небо, на бруківку сіється мряка. Тринадцяте листопада, День святого Ендрю.

Крамниця стояла на розі чотирьох вулиць, на такій собі площі, що не мала чіткої форми. Ліворуч, відразу біля дверей, розкинув голе гілля велетенський в’яз, брунатний силует якого мережив небо. Навпроти, біля «Принца Вельського», рекламні щити пропонували сертифіковані товари та ліки. Галерея ляльково-рожевих опудал, що випромінювали бездумний оптимізм: «Кью-Ті соус», «Швидкий хрусткий сніданок» («Дітлахи не можуть дочекатися, щоб похрумтіти»), австралійське вино, шоколад «Вітамол», суп швидкого приготування «Бовекс». З усього того найбільше Гордона дратував «Бовекс». З рекламного щита йому посміхався клерк з прилизаним волоссям і обличчям, як у щура, що сидить за столиком у кафе, схилившись над тарілкою супу. Підпис: «За цим столиком з «Бовекс» отримують справжню насолоду».

Гордон примружив очі, перевівши погляд на своє відображення у вкритому пилом вікні. Доволі сумна картина — йому немає навіть тридцяти, а вигляд такий, наче життя добряче його потріпало. Обличчя бліде, уже й зморшки прорізалися. Лоб непоганий (про такий кажуть «шляхетний»), а от підборіддя завузьке — через це форма обличчя нагадує перевернуту грушу. Волосся тьмяне, нечесане, вуста невиразні, очі чи то карі, чи то зеленкуваті. Він знову перевів погляд на вулицю. Дзеркал Гордон намагався уникати. За вікном, як і мить тому, було похмуро і непривітно. Наче сталевий чорний лебідь, по рейках з гуркотом летів трамвай, здіймаючи за собою пожовкле листя. Гілки в’яза нервово колихалися, хилячись на схід. Краєчок плаката з рекламою «Кью-Ті соус» відірвався від щита, тріпочучи тоненькою смужкою. У провулку праворуч гнулися додолу тополі. Крижаний вітер, здавалося, пронизував до кісток — у ньому було щось зловісне. Відлуння перших морозів. У голові Гордона промайнули рядки:

Спробуй ще підібрати риму до того «вітру». Чи, може, погратися з парою «довкола-додолу»? Хм, звучить непогано.

Що ж, непогано. А от з «вітром», який після Чосера мало не всі поети почали римувати, не так і просто вигадати щось цікаве. Та вже наступної миті поезія померла в думках Гордона, так і не вилившись на папір. Він сягнув рукою до кишені — два пенси, півпенні й та сама бридка монета. Він знудився, його мозок відмовлявся підбирати рими і прикметники. Це й не дивно — чого іще чекати, коли маєш лишень два пенси і півпенні?

Знову перевівши погляд на рекламний щит, Гордон почав перечитувати слогани. Він мав власні причини їх ненавидіти. «Австралійське вино — вино британців». «Вона давно забула про астму». «Кью-Ті соус змусить вас усміхатися від задоволення». «З плиткою шоколаду «Вітамол» вам підкоряться будь-які вершини!» «Дітлахи не можуть дочекатися, щоб похрумтіти». «За цим столиком з «Бовекс» отримують справжню насолоду».

«Клієнт понад усе!» — подумав Гордон, визираючи за поріг. Чоловік середніх літ з парасолькою, цілком пристойний на вигляд, розглядав вітрину; на ньому був чорний костюм і котелок — скидався на провінційного клерка. Гордон уважно придивився до нього, простежуючи його погляд. То ось воно що! Чоловік розглядав у дальньому кутку зали перші видання Девіда Лоуренса. Вони, щоправда, вже припали пилом.

Почув десь, певно, про «Коханця леді Чаттерлей». На пиці все написано — обличчя бліде, в’яле, без виразних рис. Стовідсотковий валлієць, протестант. Вуста міцно стиснуті, як у сектанта. Вдома, певно, президент якоїсь місцевої «Ліги добропорядності» чи «Приморського осередку нагляду за дотриманням норм моралі» (озброюється Гумовими капцями і ліхтариком, аби підглядати за молодими парами на пляжах). Приїхав до міста у пошуках «полунички». Гордонові дуже хотілося, щоб він зайшов досередини. Він би запропонував йому примірник «Закоханих жінок». Можна тільки уявити вираз його обличчя!