Джордж Оруэлл - Нехай квітне аспідистра

Гордон засунув руку до кишені, побрязкавши монетами. Йому було майже тридцять, а чого він досяг у житті? Тільки своєю жалюгідною збіркою поезії, що була тонша за налисник, і міг пишатися. І відтоді, протягом двох років, страждав муками народження книжки, яка застрягла в лабіринті його думок і ніяк не бажала просуватися далі. У хвилини просвітлення він чудово розумів, що далі вона і не просунеться. Вся справа у грошах. А точніше, у їхній відсутності. Це позбавляло його натхнення «писати» далі. На цьому буквально трималася його віра. Гроші, гроші — він всюди бачив гроші! Хіба ж напишеш бодай рядок, коли в кишенях порожньо? Ідея, натхнення, гострий розум, стиль — за все це потрібно платити дзвінкою монетою.

Незважаючи на це, наступний погляд на книжкові збірки трохи його заспокоїв — чимало з них ніколи не привертали уваги читача. Зрештою, всі ми в одному човні. Memento mori [1] Дослівно — пам’ятай про смерть (лат.). . І на мене, і на тих пихатих молодиків з Кембриджу чекає той самий кінець, хоча для останніх він настане пізніше, в цьому не має жодного сумніву. Він перевів погляд на розділ «класика», що притулився під його ногами. Небіжчики, самі лише небіжчики. Карлайл, Раскін, Мередіт, Стівенсон — нікого з них не залишилося серед живих, хай йому біс. Обкладинки їхніх книжок повицвітали. Погляд Гордона зупинився на одній з них: «Збірка листів Роберта Луїса Стівенсона». Ха-ха! Непогано! Цінний доробок припадав пилом. З пилу створене, на пил приречене перетворитися. Він копнув ногою запилюжений том. Старий брехун. Годиться лише на годівлю хробакам, дарма що шотландець!

«Дзелень!» — закалатав дзвоник на дверях. Гордон обернувся. До приміщення зайшли дві клієнтки, у бібліотеку. Одна — понура бідачка з округлими плечима, що нагадувала замурзану качку, яка порпалась у багнюці, — тримала в руці плетеного кошика. Слідом за нею пухкеньким горобчиком вкотилася рум’яна жіночка середнього класу із «Сагою про Форсайтів» під пахвою (навмисно тримала її обкладинкою догори, щоб усі перехожі оцінили її вишуканий смак).

Гордон змінив кислий вираз обличчя на теплу усмішку, з якою зазвичай сімейні лікарі зустрічають своїх постійних пацієнтів (її він беріг лише для власників читацьких абонементів).

— Вітаю, місіс Вівер, місіс Пенн! Яка жахлива сьогодні погода!

— Просто нестерпна! — відповіла місіс Пенн.

Він відступив убік, пропустивши їх досередини. Місіс Вівер перечепилася, і з її кошика випав затертий мало не до дірок роман Етель Делл «Срібне весілля». Пильне пташине око місіс Пенн не проґавило того моменту — вона кинула на Гордона промовистий погляд, і на її вустах застигла іронічна посмішка. Делл! Що може бути гірше! Який же мотлох читає простий люд! Гордон посміхнувся у відповідь. Вони зайшли до бібліотеки, обмінявшись поглядами двох інтелектуалів.

Місіс Пенн поклала «Сагу» на стіл, похитавши своєю округлою голівкою. Вона завжди була вкрай ввічлива з Гордоном. Звертаючись до нього, називала містером Комстоком, хоча в цій крамниці він був звичайним адміністратором, обговорювала з ним письменників та їхні книжки. Таке собі культурне спілкування освічених людей.

— Сподіваюся, «Сага» вам сподобалася, місіс Пенн?

— Це просто шедевр, містере Комсток! Знаєте, я вже вчетверте її читаю. Неймовірна книга!

Місіс Вівер нишпорила поміж книжкових полиць, не здатна збагнути, що все тут розташовано в алфавітному порядку.

— Не можу вирішити, що б такого вибрати цього тижня, — пробурмотіла вона. — Донька наполягає, щоб я спробувала почитати Діпінга. Їй він дуже подобається. А от зять більше полюбляє Барроуза. Навіть не знаю...

Почувши про Барроуза, обличчя місіс Пенн перекосилося. Вона демонстративно повернулася спиною до місіс Вівер.

— Розумієте, містере Комсток, у творах Голсуорсі відчувається велич. Масштаб, сила, справжній дух Англії, та водночас там стільки людяності. Його книжки — справжні документальні підтвердження людської долі.

— Так само, як і Прістлі, — додав Гордон. — Чи не вважаєте ви, що він теж видатний письменник?

— О, так! Поза сумнівом. Така велич, масштаб, людяність. І така щира англійська мова!

Місіс Вівер відкрила рота — з-за блідих вуст виглядало трійко жовтих зубів.

— Візьму, мабуть, знову Делл, — промовила вона. — У вас ще є її романи? Подобається вона мені, і все тут. Так і скажу доньці — залиште ваших Барроуза і Діппінга собі, а мені дайте насолодитися Делл.

Тільки Делл з її герцогами в неї на думці! Очі місіс Пенн зблиснули посмішкою, Гордон кинув їй у відповідь іронічний погляд: «Тримайтеся, місіс Пенн, наш вірний клієнте».