Джордж Оруэлл - Нехай квітне аспідистра

Гордон згадав про Ревелстона — його чарівного заможного друга, редактора «Антихриста», яким він надзвичайно захоплювався і з яким бачився не частіше, ніж раз на два тижні; і про Розмарі — його дівчину, яка його кохала (принаймні, так він казав), але спати з ним відмовлялася. І знов те саме — все залежить від них. Усі людські стосунки потребують грошей. Не маєш грошей — ніхто й знати тебе не хоче, і жінки не виявлятимуть до тебе своєї прихильності. Ні, від тебе не відвернуться, але любитимуть, авжеж, менше. Але вони мають рацію! «І нехай я володію мовами людей і янголів». Та якщо грошей не маю, то нічим не володію і нічого не вартий!

Ще один погляд на рекламні плакати. Цього разу вони насправді вивели його з себе. Особливо «Вітамол». «З плиткою шоколаду «Вітамол» вам підкоряться будь-які вершини!» — на постері молода пара в новенькому спорядженні, їхнє волосся розмаює вітер, позаду гірський краєвид. Ви тільки погляньте на обличчя дівчини! Скільки захоплення й радості — у гонитві за пригодами дасть фору будь-якому хлопцеві. І не варто думати, що коротенькі шорти кольору хакі дають вам надію вхопити її за задок.

Поруч з «Вітамолом» сяє «Бовекс»: «За цим столиком з «Бовекс» отримують справжню насолоду». Гордон вдивлявся у плакат зі щирою ненавистю: самовдоволена пика, прилизане волосся, дурнуваті окуляри. Ось хто справжній переможець, король життя, коваль власної долі. Покірний підсвинок, що сьорбає свою юшку у добротному хліві.

Повз проходили перехожі з посинілими від вітру обличчями. Площею промчав трамвай, годинник на «Принці Вельскому» пробив третю. До крамниці чимчикувала пара старих (скоріш за все, волоцюга зі своєю подругою) у зашмульганих пальтах, що мало не волочилися по землі. «Треба наглядати за книжками», — подумав Гордон. Старий зупинився край тротуару за кілька ярдів від лавки; жінка штовхнула двері, зайшла досередини і кинула на Гордона повний люті погляд, примружуючи очі у спробі роздивитися його крізь рідкі пасма звисаючого сивого волосся.

— Книжки купуєте? — з претензією запитала вона.

— Іноді, залежно від того, які саме книжки.

— У мене тут є кілька гарних.

Вона грюкнула дверима і підійшла до Гордона. Юний естет кинув на неї косий погляд і відійшов у глиб крамниці. Витягаючи з-під пальта вкриту плямами торбу, вона наблизилася до Гордона. Від неї тхнуло зачерствілим хлібом.

— Згодиться таке? — запитала вона, міцно стискаючи в руці свою торбину. — Лише півкрони за все.

— Що саме? Чи можу я поглянути на них?

— Чудові книжки, — запевнила вона, розкриваючи торбу; на підлогу висипалися хлібні шкуринки. — Ось вони!

Купа засмальцьованих книжок, які стара тицьнула Гордону мало не під носа, виявилася романами Шарлотти Янг, виданими 1884 року. Одного погляду на них було достатньо, щоб зрозуміти, що їх роками використовували як підстилку. Гордон позадкував, рішуче хитаючи головою:

— Ні, ми ніяк не можемо цього купити, — відрізав він.

— Не можете купити? Це ж чому?

— Тому що в такому стані ми не виставимо їх на продаж.

— Навіщо тоді змусили показувати? — продовжувала напирати стара.

Гордон тихо підійшов до дверей, минаючи жебрачку і сморід, що стояв навколо неї, і відчинив двері. Немає жодного сенсу щось пояснювати чи доводити. Таких «відвідувачів» ніяк не уникнути. Врешті-решт стара забралася геть, продовжуючи щось буркотіти і невдоволено знизувати плечима. Вона підійшла до чоловіка, який чекав на неї на вулиці. Той закашлявся, та так сильно, що чути було аж всередині крамниці. Біле мокротиння стекло з його язика на тротуар. І двійко нав’ючених своїми клунками старих посунули геть.

Гордон дивився їм услід. Старі, знедолені невдахи, обділені любов’ю ідола сучасності — грошей. І скільки таких у Лондоні? Десятки тисяч вештаються вулицями міста, невпинно наближаючись до своєї домовини.

Похмура вулиця навіювала смуток. Здавалося, що в цьому місці всі приречені. Гордона охопило відчуття неминучості занепаду — таке типове для його доби. Якимось чином до нього були причетні рекламні плакати навпроти. Варто пильніше придивитися до глянцевого блиску облич, що сяють натягнутою посмішкою. Має ж бути в цьому світі щось окрім безмежної дурості, жадоби і вульгарності. З постера бульйону «Бовекс» на нього продовжував витріщатися клерк з фальшивою посмішкою на всі тридцять два зуби. Та що вона приховує? Порожнечу, спустошеність, тінь катастрофи, що наближається? Якщо придивитися, то хіба ж не помітно, що за тією «досконалою» самовдоволеністю, тривіальністю з набитим пузом немає нічого, окрім прихованого розпачу і пустки, що страшенно лякає? Світ — на межі. Пакт про самогубство. Перед очима — голови в газових духовках у самотніх коморах. Романтичні листи і протизаплідні засоби. І відлуння майбутніх воєн. Над Лондоном кружляють літаки, лякаючи гуркотом і гудінням пропелерів та громовицею снарядів. Усе це написано в нього на обличчі.