Джордж Оруэлл - Нехай квітне аспідистра

А тепер, Доро, наша черга! Ох вже ці сходи! Difficilis ascensus Averni [11] Важкий Авернський спуск (лат.). . Правильно, майже дійшли! «Обережно», — люб’язно промовила Дора. Вони зайшли до кімнати. На підлозі лінолеум з візерунком шахівниці, білі двері й кислий запах несвіжих простирадл.

Нам сюди, а вам туди. Ревелстон завмер біля сусідніх дверей, тримаючись за ручку. Він не міг, він просто НЕ МІГ цього зробити. Не міг переступити порога цієї кімнати. Він дивися на свого товариша поглядом зляканого цуценяти, якого от-от відгамселить господар. «Невже я повинен?» — стояло в його очах німе запитання. У відповідь Гордон суворо глянув на нього (мужайся, чоловіче! Подивися в очі своїй долі! Atqui sciebat quae sibi Barbara [12] «Хоч знав він добре, чим його варварський Мучитель стріне...» (лат.). (Горацій, переклад А. Содомори). . Це справжній пролетарський вчинок!) Раптом обличчя Ревелстона засяяло від несподіваної думки: він міг просто заплатити цій дівчині, відмовившись від її послуг. Господи, яке щастя! Розправивши плечі, він зайшов досередини. Двері за ними зачинилися.

І от ми всередині тісної, злиденної кімнати. Покриття з лінолеуму, гасова пічка, широке ліжко з простирадлами не першої свіжості. На стіні репродукція «Життя парижанки» — неозброєним оком помітно, що не оригінал. Прокляття! На бамбуковому столику біля вікна — аспідистра! Як ти знайшла мене тут, мій враже? Ходи-но сюди, Доро. Хочу краще тебе роздивитися.

Він уже, здається, лежить у ліжку. Погляд замріяний. Над ним схиляється молоде личко з чорними бровами.

— А як щодо мого подаруночка? — вимогливо запитала вона.

— Його треба заробити. Ходи до мене. Який ротик! Ближче, ближче.

Ні. Не виходить. І хоче, та не може. Душа жадає, а тілу бракує сили. Спробую ще раз. Ні, ніяк. Певно, треба випити. Сьогодні, мабуть, не мій день. Гаразд, Доро, не хвилюйся. Отримаєш свої два фунти. Оплата у нас за процес, не за результат.

— Давай краще вип’ємо. Принеси он ту пляшку з трюмо, — незграбним жестом вказав він.

Дора повернулася з пляшкою. Що ж, усе, що робиться, робиться на краще. Принаймні, не згрішив. Нечутливими пальцями він вчепився у пляшку к’янті. Вино, що мало политися в його судомно стиснуту горлянку, ринуло через ніздрі. Гордон мало не захлинувся. Це стало останньою краплею. Він сповз з ліжка і впав головою на підлогу, ноги ж лишилися лежати на простирадлах. Якийсь час він продовжував так лежати, розмірковуючи над тим, як довго можна протриматися у такому положенні.

Знизу доносилися голоси:

Ввечері свято, а вранці реа-альність,

Ввечері свято, а вранці реа-альність.

І вранці справді чекала реальність!

Виповзаючи з обіймів глибокої дрімоти, Гордон ледь розплющив очі і його погляд відразу ж упав на полицю з книжками. Там панував безлад. По-перше, вони не стояли, а лежали. А по-друге, обкладинки стали ідеально білими, наче порцеляна. Розплющивши очі ширше, він поворушив рукою. Кожен рух одразу ж відгукувався болем у всьому тілі, причому в найнеочікуваніших місцях (у литках, наприклад, чи у вилицях). Лежав він на боці, щокою на твердій подушці, під неприємною на дотик ковдрою, страшенно колючою. Окрім цих незручностей, Гордона турбувало загальне відчуття дискомфорту, яке він не міг локалізувати.

Зненацька він підскочив, скинув ковдру і сів — поліцейська камера! У цей момент його шлунок скрутив спазм. Помітивши в кутку унітаз, він кинувся до нього, і його кілька разів знудило.

Слідом за цим — довгі хвилини агонії. Здавалося, от-от йому настане кінець — ноги не тримали, голова тріщала від болю, а світло безжально випікало очі розпеченою лавою. Повернувшись до ліжка, Гордон обхопив руками голову.

Трохи прийшовши до тями, він роззирнувся. Камера два на чотири метри, висока стеля, облицьовані білою плиткою стіни, чистою-чистісінькою. «І як їм вдається мити їх аж під стелею?» — здивувався Гордон. З одного боку вузеньке віконце з ґратами, з іншого — лампа над дверима. Замість ліжка — відкидна полиця з кусючою ковдрою і твердою подушкою. Сталеві двері пофарбовані у зелений колір — посередині маленьке вічко. Втомившись від споглядання цього невибагливого інтер’єру, Гордон ліг і натягнув на себе ковдру. Його не цікавив тюремний побут. Він пам’ятав у подробицях події минулої ночі — принаймні до того моменту, як опинився у Дори, в її лігві з аспідистрою. Тільки Богові відомо, що сталося потім. Наче трапилася якась бійка, він упав на підлогу. Може, він когось убив? Начхати. Розвернувшись до стіни, він укрився з головою і вимкнув світло.