Джордж Оруэлл - Нехай квітне аспідистра

— Гордоне, припини зараз же!

— Але чому?

— Якщо ти не зупинишся, отримаєш ляпаса!

— Отримаю ляпаса?

— Йди геть!

— А згадай-но, як нам було в неділю, — хтиво прошепотів він.

— Гордоне, востаннє попереджаю: якщо не відчепишся, я тебе вдарю!

— А от і не вдариш!

Він грубо запустив руку їй під сукню. Розмарі відчувала, ніби її мацає якийсь незнайомець. Вона більше не була його дівчиною, а стала лишень одним із жіночих тіл. Ця думка вразила її. Нарешті, вирвавшись від нього, вона вліпила йому добрячого ляпаса і вмить відскочила.

— Навіщо ти це зробила? — запитав Гордон, притискаючи долоню до щоки.

— Я не маю наміру цього терпіти. Їду додому. Завтра сам усе зрозумієш.

— Як би не так! Ти приїхала зі мною, а отже, і поїдеш зі мною.

— Бувай, — кинула вона і пішла геть.

Гордон хотів був наздогнати її, але відчував, що ледь може пересувати ногами. І взагалі, який в цьому сенс? Він поплентався назад до Ревелстона, стурбованого як Гордоновим станом, так і парочкою повій, що отиралися поруч. «Добряче напився», — подумав Ревелстон, побачивши бліде обличчя товариша, на якому червонів слід від ляпаса.

— А куди ділася Розмарі? — запитав він.

— Пішла, — махнувши рукою, відповів Гордон. — Але це не привід припиняти веселощі.

— Гордоне, послухайте: вам час їхати додому спати.

— Так, спати, але не наодинці.

Гордон вдивлявся у місяць, що висів над його головою. Зненацька накотилася втома. Обличчя палало, тіло обм’якло і розпухло, а голова, здавалося, от-от лусне від напруги. Ще й неонові вогні миготять довкола. Якось усе збіглося докупи — його внутрішній стан і зловісний блиск, що залив площу і нагадував вогні корабля, який іде на дно. Вхопивши Ревелстона за руку, Гордон озирнувся.

— Б’юся об заклад, вогні пекла виглядають так само.

— Мені б не хотілося в цьому переконатися, — сказав Ревелстон, виглядаючи таксі. Він мав негайно відвезти Гордона додому і вкласти його спати.

Гордон намагався зрозуміти власні відчуття. Що це? Блаженство чи агонія? Це жагуче відчуття, яке розривало зсередини, лякало його до смерті. Та твереза частина його хотіла жити. Він і досі чудово усвідомлював усі свої дії, розумів, що завтра шкодуватиме про те, що накоїв сьогодні. Викинув на вітер п’ять фунтів, які належали Джулії, образив Розмарі. А завтра настане час розплати. «Додому! Скоріше додому», — волав голос тверезості в його голові. «Котися під три чорти!» — відповідав йому голос сп’янілого Гордона. Останньому все ще хотілося продовження вечора. І ця його частина перемогла. Годинник навпроти показував за двадцять одинадцяту. Хутчіш, доки паби не зачинилися! Haro! La gorge m’ard [8] Чорт! В горлі так пече! (фр.). ! Поетом знов заволодів ліричний настрій. Аж раптом він відчув під рукою щось кругле, гладеньке — відкоркована пляшка к’янті! Ревелстон стояв поруч, намагаючись зупинити таксі. Він почув за спиною якийсь звук. Обернувшись, побачив, як Гордон, закинувши голову, п’є вино просто з пляшки.

— Агов, Гордоне!

Ревелстон підскочив до Гордона і вихопив пляшку у нього з рук. По його сорочці потекла цівка вина. — Заради Бога, Гордоне, схаменіться! Ви що, хочете, щоб вас забрали у поліцію?

— Я хочу випити, — насупився Гордон.

— Але тут не можна пити!

— Тоді ведіть мене у паб!

Ревелстон розгублено почесав носа.

— О Господи! Тільки не тут, посеред тротуару. Гаразд, ходімо. Вип’єте краще там.

Обережно вставивши корок назад у пляшку з к’янті, поет вчепився за лікоть свого товариша (хоча в цьому не було жодної потреби — він міцно тримався на ногах). Пропустивши потік машин, вони перейшли дорогу і попрямували далі до Геймаркету.

У пабі висів густий пивний туман з гострим запахом віскі. Біля барної стійки товпилися спраглі пропустити по останній пінті пива перед його закриттям. Гордонові не становило проблеми протиснутися між товстуном-комівояжером, що попивав «Гіннес», і високим худорлявим чоловіком з обвислими вусами, словниковий запас якого обмежувався фразами «це ж треба!» і «от як!» Гордон жбурнув на стійку півкрони.

— Кварту міцного, будь ласка!

— Де великі кухлі? — гукнула жінка за барною стійкою, відміряючи в склянку віскі й водночас стежачи за годинником.

— На горішній полиці, Еффі, — пролунав голос господаря з іншого кінця зали.

Жінка тричі натиснула на кран і підсунула Гордонові повний кухоль пива. Оце так келих! Гордон підняв його догори — оце так вага! Ну що ж, до справи! Довгий ковток пива розтікся по його горлу. Він ледь не вдавився. Наступний ковток приснув через носа. Гордон почув крик господаря: «Зачиняємося! Останні замовлення, джентльмени!» Передихнувши, Гордон знову повернувся до свого кухля. Три ковтка — і по всьому.