Джордж Оруэлл - Нехай квітне аспідистра

— Гордоне, ти куди?

— За захватом!

— Що?

— Краще запастися випивкою зараз, за півгодини паби зачиняються.

— Ні, Гордоне! Я не дозволю тобі знову пити. Сьогодні ти вже достатньо випив.

— Чекайте на мене.

Він вийшов з лавки, тримаючи в руці пляшку к’янті. Хазяїн крамнички люб’язно відкоркував її. Розмарі з Ревелстоном тільки зараз здогадалися, що Гордон, напевно, добряче хильнув ще до ресторану. Вони неабияк стривожилися. До кафе вони все ж таки зайшли, але думали тільки про те, як би відправити свого товариша додому. «Будь ласка, не дозволяйте йому більше пити», — шепотіла Ревелстону Розмарі за спиною Гордона. Той тільки похмуро кивав головою у відповідь. Гордон впевнено крокував попереду, не помічаючи нікого довкола. Вони сіли за столик і замовили каву, ледь відмовивши Гордона замовляти бренді. Всім трьом було якось не по собі в цій просторій, задушливій залі з химерним інтер’єром, серед шуму сотень голосів, дзвону посуду і гуркоту джаз-оркестру. Всім їм хотілося залишити це місце. Ревелстон продовжував нервувати через гроші, Розмарі через те, що Гордон напився, а Гордон ніяк не міг вгамуватися, а тепер його ще й почала діймати спрага. Звісно, це була його ідея прийти сюди, але зараз він хотів піти. А от сп’янілій його частині й досі хотілося свята. Так і бачив перед собою барну стійку з кранами для крафтового пива і кухлі, з яких піна ллється через край. Гордон кинув погляд на годинник — зараз майже половина одинадцятої, а за пів години вже зачиняться навіть вестмінстерські паби. Ще можна встигнути (пляшку пива планувалося залишити на потім). Розмарі сиділа навпроти і розмовляла з Ревелстоном, вдаючи спокій, хоча видно було, що вона стурбована. Вони й досі говорили про Шекспіра. Гордон терпіти не міг Шекспіра, а от роздуми Розмарі про його творчість пробуджували у ньому страшенний потяг до дівчини. Її лікті спиралися на стіл, сама вона ледь нахилилася вперед — так, що під тканиною сукні чітко окреслилися її маленькі груди. Гордон згадав її оголене тіло, яке не так давно лежало перед ним на холодній траві. Це його дівчина! Він може займатися з нею коханням тоді, коли йому захочеться. І він вже сьогодні збирався втілити свою мрію в життя. А чому б і ні? Вечір добігав кінця. Вони б могли без жодних проблем знайти якийсь затишний готель, в якому ніхто не ставитиме їм зайвих запитань. Гордон і досі не витратив ті п’ять фунтів. Він спробував грайливо торкнутися своєю ногою її туфельки, але замість цього наступив їй на пальці. Вона відсахнулася від нього.

— Ходімо звідси, — різко сказав Гордон і відразу ж підвівся.

— Так, ходімо, — з полегшенням у голосі погодилася Розмарі.

Вони знову повернулися на Ріджент-стріт. Вдалечині мерехтіли вогні Пікаділлі. Розмарі подивилася у бік автобусної зупинки.

— Уже пізно. Я маю бути вдома до одинадцятої.

— Що за нісенітниці! Спершу ми знайдемо пристойний паб. Ще встигаємо випити пива.

— Ні, Гордоне, тільки не в паб! Я більше не можу пити. І тобі не варто.

— Дурниці! Ходімо!

Обійнявши її, він повів дівчину вниз по вулиці, тримаючи так міцно, ніби боявся, що вона втече. Про Ревелстона він геть забув. Той плентався позаду них і ніяк не міг наважитися залишити їх наодинці (глибоко в душі він відчував, що його обов’язок — наглядати за Гордоном). Розмарі спробувала вирватися з міцних обіймів свого супутника.

— Куди ти мене ведеш, Гордоне?

— У темний провулок. Хочу поцілувати тебе.

— Не думаю, що я цього хочу.

— Ну звісно, хочеш.

— Ні!

— А я кажу так!

Зрештою Розмарі піддалася. Розгублений Ревелстон залишився чекати їх на розі Ріджент-стріт. Пара завернула за ріг, опинившись на темній вузенькій вуличці. З під’їздів довколишніх будинків виглядали бліді, густо обсипані пудрою, обличчя повій. Розмарі стало ніяково. Гордон кинув:

— Певно, вважають тебе за свою.

Обережно поставивши пляшку на тротуар, він раптом схопив Розмарі і притиснув її до стіни. Далі стримуватися не було жодних сил. І витрачати час на прелюдії він теж не збирався, тож почав жадібно, незграбно цілувати її. Спершу Розмарі не опиралася, але її налякала його напористість. Від Гордона тхнуло алкоголем, і вона почала відвертатися, відштовхуючи його від себе.

— Припини, Гордоне!

— Чому?

— Що ти робиш?

— А ти як думаєш?

Нависнувши над нею, він намагався задерти поділ її сукні, похапцем перебираючи тканину руками. Це її вкрай розізлило, і вона почала люто вириватися з його обіймів.