Джордж Оруэлл - Нехай квітне аспідистра

— Візбіч, певно, прибере мої речі собі до рук, — процідив Гордон. — Ну й біс із ними. Все одно я заборгував їй за оренду кімнати.

— Не переймайтеся, я все владнаю.

— Е, ні, друже. Я не можу дозволити вам оплачувати мої борги.

— Та годі вам! — обличчя Ревелстона спалахнуло рум’янцем. Якийсь час він дивився поперед себе невидющими очима, а тоді випалив: — Гордоне, давайте з вами домовимося, що ви поживете у мене, доки все не владнається. Я допоможу вам з фінансами і з усім рештою. Мені це геть не складно. І взагалі, це ж тільки тимчасово — доки ви не знайдете нової роботи.

Насупившись, Гордон відійшов до вікна. Він, звісно, передбачав, що саме так все і станеться. І знав, що має відмовитись, і хотів відмовитися, але йому забракло сили духу:

— Бракує лише стати вашим нахлібником.

— Припиніть, заради Бога! Куди ж ви підете?

— Не знаю, мабуть, шукати прихистку десь під мостом, саме там мені й місце.

— Навіщо ви так? Ви залишитесь тут, доки не знайдете нової роботи!

— Але де ж я її знайду? Роботи зараз ніде немає. Я можу рік її шукати. І я не ХОЧУ шукати нову роботу!

— Не кажіть такого! Роботи достатньо. Щось та знайдете. І Бога ради, не називайте себе нахлібником. Ми ж товариші. Якщо вам так уже хочеться, можете потім повернути мені гроші, якщо у вас буде така можливість.

— Якщо буде!

Зрештою, Гордон дозволив себе вмовити. Це було зрозуміло від самого початку. Він залишився у квартирі й дозволив Ревелстону поїхати до себе додому, заплатити Візбіч за оренду кімнати і забрати свої валізи. Навіть погодився взяти «в борг» два фунти на кишенькові витрати. Він почувався ніяково — жив за рахунок свого товариша. Яка ж це дружба? Глибоко в душі він не потребував допомоги, а хотів, щоб його залишили наодинці. Скоріше б уже дістатися дна. Він тут лишився тільки тому, що йому забракло духу піти.

Щодо пошуків роботи, то випадок був геть безнадійним. Навіть Ревелстон не міг прилаштувати свого товариша, незважаючи на всі свої зв’язки. Гордонові було добре відомо, що йому вже нічогісінько не світить в книжковій індустрії. Протягом наступних трьох днів він оббивав пороги всіх книжкових крамниць у місті: стискаючи зуби, вимагав зустрічі з менеджером, а через кілька хвилин розмови йшов геть. Всюди він чув ту саму відповідь — вакансій немає. Дехто набирав додатковий персонал на час Різдвяних свят, але Гордон таким не підходив — недостатньо інтелігентний на вигляд, та ще й не послужливий (до того ж у ході розмови швидко з’ясовувалося, що з попередньої роботи його звільнили за пиятику). На четвертий день він здався. А який сенс шукати далі? Тільки заради Ревелстона він удавав, що намагається влаштуватися на роботу.

Одного вечора він повернувся цілком виснажений і знервований через постійні відмови. Він не користувався транспортом і щоб зекономити гроші всюди ходив пішки. Ревелстон, теж щойно повернувшись з редакції, сидів у кріслі біля каміна і читав гранки.

— Як успіхи сьогодні? — запитав він, як завжди, піднявши на Гордона погляд.

Той промовчав. Так йому було легше. Інакше він би почав лаятися. Навіть не подивившись у бік Ревелстона, Гордон пішов до спальні, скинув взуття і впав на ліжко. Він ненавидів себе. Яке право він мав сюди повертатися? Щоб і надалі висіти у товариша на шиї? Він не збирався далі шукати роботу. Він мав би лишитися на вулиці, спати на площі просто неба і жебракувати. Але не міг на таке наважитися. Тут тепло і безпечно. Поклавши руки під голову і продовжуючи ненавидіти себе, він пролежав десь із пів години. У двері хтось подзвонив, Ревелстон пішов відчиняти. Мабуть, те стерво Герміона Слейтер, яка під час знайомства з ним кілька днів тому поводилася так, наче Гордон — порожнє місце. Та за кілька секунд до нього постукали.

— Так?

— До вас прийшли, Гордоне.

— До мене?

— Так. Вийдіть, будь-ласка. На вас чекають.

Чортихаючись, Гордон підвівся з ліжка. У вітальні на нього чекала Розмарі. Її прихід не викликав у нього подиву. Він знав, чому вона тут: висловити своє співчуття і дорікнути йому. Але зараз він не мав настрою розмовляти з нею. Він хотів лише, щоб йому дали спокій. Ревелстон був радий її бачити. Вона відразу ж сподобалася йому, тому він і вирішив запросити її, щоб вона трохи підбадьорила свого приятеля. Пославшись на якісь справи у редакції, він залишив їх наодинці.

Вони лишилися віч-на-віч. Гордон мовчки стояв біля каміна, руки в кишенях, на ногах — просторі капці Ревелстона. Не знімаючи капелюшка і пальта, Розмарі вагаючись зробила крок йому назустріч. Їй було боляче бачити його таким. За кілька днів він страшенно змарнів: мав вигляд занедбаного безробітного, обличчя схудло, заросло щетиною, під очима з’явилися мішки. Вона обережно торкнулася його руки, як жінка, що намагається зробити перший крок після сварки.