Джордж Оруэлл - Нехай квітне аспідистра

— Я сама за себе плататиму, — прошепотіла вона Гордону.

— Е, ні.

— Яке жахливе місце! І їжа, мабуть, тут несмачна. Краще б не заходили сюди.

— Тсс!

Офіціант підійшов до їхнього столика з пом’ятим аркушем паперу, на якому було надруковане меню. Вручивши його Гордонові, він став у нього за спиною, зверхньо спостерігаючи за його реакцією, ніби знав, що у них тут ні на що не вистачить грошей. Серце Гордона пішло у п’яти. Зціпивши зуби, він почав читати меню. Дякувати Богові, вибір великий. Найдешевше, що можна було замовити, це холодне м’ясо із салатом за шість пенсів.

— Нам холодного м’яса із салатом, будь ласка, — вичавив він з себе.

— ЛИШЕ холодного м’яса, сер? — відверто демонструючи здивування, перепитав офіціант.

— Так, цього буде достатньо.

— То, крім цього, ви більше НІЧОГО не будете, сер?

— Ні. Гарячого ми не будемо.

— А як щодо риби? Тільки холодне м’ясо, сер?

— Розмарі, ти хочеш риби? Ні? Ні, риби ми не хочемо.

— А що вам запропонувати на десерт, сер?

Гордон ледь стримувався. Здавалося, нікого і ніколи він не ненавидів так сильно, як цього офіціанта.

— Ми вас покличемо, якщо захочемо ще чогось.

— Що будете пити, сер?

Гордон хотів замовити пиво, але не міг наважитися. Треба було відновити свій статус.

— Покажіть мені вашу винну карту, — недбало кинув він.

Офіціант приніс ще один пожмаканий аркуш. Усі вина в переліку виглядали неймовірно дорогими, та в самому низу було зазначене якесь столове червоне вино без назви за два і дев’ять за пляшку. Гордон швиденько підрахував — це він собі міг дозволити, і вказав офіціантові пальцем на назву у списку.

— Пляшку, будь-ласка.

Офіціант знову здивовано подивися на Гордона. Він дозволив собі в’їдливо перепитати:

— УСЮ пляшку, сер? Не бажаєте замовити половину?

— Усю пляшку, — холодно відповів Гордон.

Ледь хитнувши головою, демонструючи у такий спосіб свою зневагу, офіціант пішов. Це просто нестерпно! Гордон зловив на собі погляд Розмарі. Вони мали поставити його на місце! За мить той повернувся з пляшкою дешевого вина, ховаючи його під рушником, наче тримав щось непристойне. Гордон міркував над тим, як йому помститися. Побачивши пляшку, він насупився.

— Червоне вино так не подають! — заявив він.

— Сер? — на мить, тільки на мить, отетерів офіціант.

— Холодне як лід! Поверніться і нагрійте його.

— Як скажете, сер.

Та це було складно назвати перемогою. Гордонові слова не вибили офіціанта з колії. Гріти таке вино? Він незворушно поніс пляшку назад, показуючи всім своїм виглядом, який це сором замовляти такий дешевий напій і потім просити його нагріти.

М’ясо із салатом були такими холодними й несмачними, що язик не повертався назвати це їжею, а булочки такими глевкими, що тісто прилипало до зубів. Здавалося, що Темза просочилася навіть у харчі. Не дивно, що і вино смакувало, як болотяна вода. Та, принаймні, це був алкоголь — він виконав свою місію. Після кількох келихів Гордонові полегшало. Офіціант стовбичив у дверях і шкірився, змушуючи Гордона з Розмарі почуватися некомфортно. Та Гордон розвернувся до нього спиною і через деякий час забув про його присутність. Градус повернув їм сміливість. Розмова стала легшою, їхні голоси зазвучали голосніше.

— Поглянь-но, ці лебеді прийшли сюди за нами, — сказав він, визираючи у вікно.

Справді, внизу, на зеленкуватій воді, плавало двоє лебедів. Сонце вийшло з-за хмар, і похмурий акваріум наповнився світлом. На душі знову стало радісно. Вони весело щебетали, забувши про бундючного офіціанта. Гордон знову наповнив келихи, і їхні погляди зустрілися. В її очах читалася легка іронія: «Авжеж, я буду твоєю коханкою. Аж самій смішно». Якоїсь миті вона обхопила своїми колінами його ногу. Гордон здригнувся — по тілу розтеклася тепла хвиля передчуття насолоди і ніжності. Вона стане його коханкою! Як тільки вони залишаться десь на самоті, її оголене тіло опиниться в його руках, нарешті належатиме йому. Він думав про це цілий ранок, але до кінця не вірив у таке: кілька годин — і вона буде в його обіймах. Гріючись на теплому сонечку, торкаючись одне одного колінами, вони дивилися один одному в очі, і їм здавалося, що все це вже сталося. Між ними виникло відчуття глибокої близькості. Так вони могли б сидіти годинами, обговорюючи дрібниці, які мали значення тільки для них. Вони впоралися з обідом за двадцять хвилин. Гордон забув не тільки про офіціанта, а й про те, що вони опинилися в закладі, який їм не по кишені. Аж ось сонце знову сховалося за хмари, у залі стало похмуро, і вони немов отямилися, зрозумівши, що настав час іти.