Джордж Оруэлл - Нехай квітне аспідистра

Вони вийшли у Слау і пересіли на низенький автобус шоколадного кольору, що прямував до Фернгем-коммон. Розмарі пригадала, як від автобусної зупинки дістатися букових гаїв — спершу треба йти сільським путівцем, а тоді уздовж болота, минаючи галявину з голими березами. Їх зустріли казкова тиша і спокій — ані травинка, ані листок не ворухнеться. Гордон і Розмарі ніяк не могли намилуватися чудовим краєвидом — тиша, роса, шовковисті стовбури берізок і м’який торф під ногами. Хоча спершу вони почувалися мов не у своїй тарілці (як і всі мешканці Лондону, які виїжджають за місто). Гордона охопило відчуття, ніби він увесь цей час жив десь у підземеллі — йому стало соромно за свій блідий і нездоровий колір обличчя. Примруживши очі від сонця, він ішов слідом за Розмарі, щоб вона не бачила його обличчя. Незабаром обоє почали задихатися, бо звикли до лондонських відстаней. Перші пів години вони майже не розмовляли. Нарешті зайшли у ліс і попрямували навмання — байдуже куди, тільки б подалі від міста.

Довкола височіли стрункі, як свічки, букові стовбури з гладенькою, але зморшкуватою біля окоренка корою. Під ними нічого не росло, тільки сріблясто-мідний килим із листя вкривав землю. Довкола ні душі. Гордон наздогнав Розмарі, далі вони йшли, тримаючись за руки, розкидаючи ногами сухе листя. Час від часу, вони проходили повз алеї, що вели до ошатних резиденцій, які влітку приймали натовпи гостей, а зараз стояли зачинені й самотні. Пурпуровим світлом переливався багряний візерунок парканів у серпанку. Час від часу повз пролітали пташки — сойки, що стрибали з гілки на гілку, і фазани, які неквапливо волочили за собою довгі хвости, майже як домашні кури, які знали, що вони тут у безпеці. Місцина була оповита сонною тишею. Важко було повірити, що до Лондону якихось двадцять миль.

Зрештою, обоє пристосувалися до швидкого кроку, в їхніх жилах почала вирувати кров, і відкрилося друге дихання. В такі хвилини відчуваєш, ніби можеш здолати і сотню миль. Повернувшись назад на дорогу, вони побачили кущі, вкриті діамантовими крапельками роси. Крізь хмари пробивалося сонячне проміння. Світло м’яко падало на поля, виграючи несподіваними відтінками — здавалося, наче дитині дозволили погратися з набором фарб. Розмарі взяла Гордона за руку і пригорнулася до нього:

— О, Гордоне! Який чудовий день!

— Твоя правда, чудовий.

— Ой, дивись, дивись! Це ж зайці! Там, у полі.

Справді, по той бік поля паслася ціла купа зайців.

Раптом під сусіднім кущем щось заворушилося: мелькнувши білим хвостиком, сахнувся і побіг геть кролик, що лежав у траві. Розмарі злякалася і припала до Гордонових грудей. Вони розчинилися у теплих дитячих обіймах. Сонце припікало, наче влітку. Його промені безсоромно видавали вік Розмарі. Їй майже тридцять, і йому стільки ж, але на вигляд більше. Але яке це має значення? Він зняв її чудернацького капелюха. У чорному волоссі блиснули сиві пасма — такі ж красиві, як і вона, такі ж любі.

— Як же чудово бути тут разом з тобою! Добре, що ми приїхали сюди!

— О, Гордоне, у нас попереду цілий день удвох! І дощ не пішов. Як же нам пощастило!

— Так, і тому ми маємо принести щось у жертву богам.

Їхньому щастю не було меж. Захоплення викликало буквально все, що потрапляло на очі: лазурове пір’я сойки, віддзеркалення гілок у чорному плесі озера, нарости на стовбурах дерев, що стирчали мов вуха якихось чудовиськ. Вони довго обговорювали, яким епітетом краще описати бук, та зрештою дійшли згоди, що найбільше ці дерева нагадують живих істот. Вся річ у їхній гладенькій корі й особливих вигинах стовбурів. Гордон порівняв горбочки на корі з жіночими сосками, а плавні вигини товстих гілок з хоботами слонів. Розмарі з ним не погоджувалася. Час від часу їхня суперечка ставала запеклою. Тоді Гордон почав дражнити її, проводячи паралелі буквально з усім, що бачив довкола. Сказав, що листя буків дуже нагадує пишні копиці жіночого волосся пензля Берн-Джонса, а хижий плющ в’ється довкола стовбурів чіпкими пальчиками скромних дівчаток Дікенса. Дійшло до того, що він зібрався розтоптати купку мухоморів, які скидалися на ілюстрації Рекгема, на яких танцюють ельфи. Розмарі обізвала його бездушним поросям. Бредучи по сухому листю, Розмарі вигукнула:

— О Боже, Гордоне! Тільки подивись на це листя! Воно ж виблискує на сонці, як золото.

— Ти ще скажи «щире золото». Не розповідай мені казочок. Взагалі-то, цей колір більше нагадує томатний суп.