Джордж Оруэлл - Нехай квітне аспідистра

— Гордоне, ну не будь таким поросям! Послухай, як воно шарудить під ногами. «І наче шелест листопаду, бринять джерела у Валломбросі».

— Чи як один із тих сніданків швидкого приготування. «Дітлахам так і кортить похрумтіти!»

— Бовдур!

Вона засміялася. Вони йшли далі, тримаючись за руки, пробираючись крізь купи листя:

Обоє зареготали так, що ледь не луснули від сміху. Тим часом ліс скінчився, і довкола з’явилися люди, хоча машин, якщо не виходити на трасу, майже не було. Іноді до них долинав звук церковних дзвонів, і вони звертали вбік, щоб не перестріти вірян. Вони гуляли селищами, в яких гордовито височіли «старовинні» маєтки, вишикувавшись в ансамблі з гаражами, кущами і пожовклими газонами. Гордона ця картина тішила — він переконував себе в тому, що скоро настане кінець і цій цивілізації маклерів-брокерів, частиною якої він є, разом з її полями для гольфу, пихатими дружинами, віскі та абердинськими тер’єрами на прізвисько Джеккі.

Так, у балачках і суперечках, вони пройшли ще з чотири милі. На ясному небі купкою ніжного пір’я біліли хмаринки. Втома поступово починала давати про себе знати, та й голод став докучати. В якийсь момент розмова пішла про їжу. Ані у Гордона, ані у Розмарі не було з собою годинника, та паби вже повідчинялися, тож мало бути десь по обіді. Вони зупинилися біля забігайлівки під вивіскою «Синиця в руках» — Гордон був не проти щось тут перехопити (певно, сендвіч з сиром дорого не коштуватиме). Та Розмарі сказала, що це місце виглядає надто вбого, що було правдою, і вони рушили далі у пошуках якогось пристойнішого закладу. Хотілося знайти затишне місце із залою з дубовими лавками і, можливо, опудалом щуки, що висіло б під склом на стіні. Та у селищі не виявилося інших пабів, і вони знову опинилися посеред поля — сам на сам із природою. Почав закрадатися страх — о другій паби зачиняться, і тоді з їжі у них залишиться тільки пачка крекерів. Відчуття голоду наростало. Вони видерлися на пагорб в надії вгледіти сусіднє селище. Селища вони не побачили, але внизу на обох берегах зеленої річки розкинулося розлоге містечко (вони не впізнали рідної Темзи).

— Дякувати Господу! — з полегшенням сказав Гордон. — Там має бути вдосталь пабів. Краще нам зайти до першого-ліпшого.

— Так, саме так і зробимо. Вмираю з голоду!

Та містечко зустріло їх підозрілою тишею. Гордон губився у здогадах — чи то всі на недільній месі, чи вже обідають по своїх домівках. Тоді він збагнув: тут ніхто не живе. Вони опинилися у Крикгемі-на-Темзі — одному з тих маленьких прибережних містечок, що оживають тільки під час літнього сезону, а решту року перебувають у глибокій сплячці. Воно простягалося вздовж берега на милю — і всюди самі лише будиночки риболовів (всі зачинені й безлюдні). Жодних ознак життя. Зрештою, вони натрапили на рибалку з червоним носом і кошлатими вусами, який сидів з вудочкою на пірсі, посьорбуючи пиво. Намагаючись викрасти наживку, на воді довкола поплавка кружляли пара лебедів.

— Не підкажете, де тут можна поїсти? — запитав Гордон.

Товстун, здавалося, чекав на запитання і відповів із самовдоволеним виразом обличчя:

— Тут ви не знайдете, де поїсти. Нема де, — сказав він.

— Дідько! Геть ніде? Тобто у всьому місті немає жодного пабу? Ми прийшли сюди аж з Фернгем-коммон.

Дядько зморщив носа і задумався на хвилину, не відводячи погляду від поплавця.

— Можете спробувати піти у ресторан-готель. До нього десь пів милі. Там вам, може, і пощастить.

— А вони працюють?

— Та хто ж їх зна, може, і працюють, — спокійно відповів чоловік.

— А котра година, не підкажете? — ввічливо запитала Розмарі.

— Уже десять хвилин на другу.

Вони рушили у бік готелю — за ними слідом чимчикували лебеді (мабуть очікували, що їх нагодують). Майже не було надії на те, що там на них хтось чекатиме. Довкола панувала атмосфера занепаду і запустіння — типова ситуація для курортів, коли закінчувався сезон. Фарба на парканах полущилася, деревина вся в тріщинах, крізь запилюжені вікна було видно порожні приміщення. Не працювали навіть гральні автомати, що вишукувалися в ряд на набережній. Вдалині виднівся міст. Гордон вилаявся.

— Які ж ми бовдури, що не зайшли у той паб, коли мали таку нагоду!

— Любий, я вже не можу. Думаєш, нам краще повернутися?

— А який сенс? По дорозі сюди не трапилося жодного пабу. Треба йти далі. Той готель має бути по той бік моста. Якщо він на головній дорозі, то, може, нам і пощастить. В іншому випадку нам гаплик.