Джордж Оруэлл - Нехай квітне аспідистра

— Готова? — байдуже запитав він.

— Так.

Вони повернулися на дорогу, пролізли під дротом і мовчки почали спускатися вниз. Набігли хмари. Все сильніше відчувався холод. Ще якась година, і все поглине темрява. Вони пройшли повз той самий готель, що був свідком їхнього приниження.

— Куди ми йдемо? — тихо запитала Розмарі.

— На зупинку. Тут десь має бути дороговказ.

І знову замовкли. І так кілька довгих миль. Розмарі була засмучена, вона зробила кілька спроб взяти Гордона за руку, щоб якось зняти напругу. Але він вперто відмовлявся йти на контакт. Так вони і прямували до зупинки — на відстані один від одного, по різні боки дороги. Їй здавалося, що вона смертельно образила його. І все через те, що відштовхнула його в такий напружений момент. Якби тільки він дав їй шанс, вона б вибачилася перед ним. Але Гордонові думки тепер були поглинуті геть іншим. Гроші — от що його турбувало. У нього лишилося всього вісім пенсів, а ще ж треба заплатити за автобус, а тоді за чай, цигарки, а в Лондоні ще за один автобус, певно, і зголодніють до того часу. Його дріб’язку на все не вистачить. Рано чи пізно, а доведеться позичати у Розмарі. Яка ганьба! Просити гроші у того, з ким щойно сперечався. Якесь безглуздя! Кілька хвилин тому він читав їй нотації, а зараз муситиме просити в неї грошей. Ось вони, кляті гроші, у всій своїй красі, скрізь дістануть!

О пів на п’яту геть стемніло. Лиш тьмяне світло, що падало з вікон будинків, і фар автівок, що пролітали повз, розбавляло придорожню імлу. Вони добряче змерзли, і зігріти їх могла тільки швидка хода. Було неможливо більше грати у мовчанку. В якусь мить вони розговорилися. Розмарі взяла Гордона за руку і змусила зупинитися.

— Гордоне, ЧОМУ ти так жахливо до мене ставишся?

— Жахливо?

— Ти ані слова не вимовив за весь цей час!

— А, от ти при що.

— Ти й досі злишся на мене через те, що сталося?

— Ні, я не злюся на тебе. ТИ ні в чому не винна.

Майже у цілковитій темряві вона вдивлялася в його обличчя, намагаючись щось зрозуміти з його виразу. Він обійняв її й поцілував. Тіло Розмарі обм’якло в його обіймах. Здавалося, саме цього вона й чекала.

— Гордоне, ти мене кохаєш?

— Звісно, кохаю.

— Якось погано все це вийшло. Я злякалася, вибач.

— Нічого. Наступного разу все буде гаразд.

Вона опустила голову йому на плече. Він відчував, як калатає її серце. Здавалося, Розмарі ніяк не наважується щось йому сказати.

— Мені байдуже, — мовила вона, сховавши обличчя в його піджаку.

— Що саме байдуже?

— Ну, те, що я можу завагітніти. Можеш робити так, як тобі хочеться.

Її покірність розбурхала в ньому бажання, яке, втім, досить швидко згасло. Він знав, чому вона це сказала: не тому, що їй так кортіло кохатися з ним просто тут і зараз, а через бажання ризикнути, аби тільки не розчарувати його.

— Зараз? — здивовано запитав він.

— Так, якщо хочеш.

Гордон замислився. Йому дуже кортіло відчути свою владу над нею. Але посилювався холодний вітер. Трава блищала вологою. Не найкращі умови. До того ж ця проблема з грошима. Він просто не мав більше настрою для цього.

— Я не можу, — зрештою заявив він.

— Не можеш? Але ж, Гордоне! Я думала...

— Я знаю, але зараз все інакше.

— Ти й досі розлючений?

— Якоюсь мірою так.

— Чому?

Він обережно відсторонив її від себе і знічено пробурмотів:

— Маю для тебе жахливу новину. Це весь день не дає мені спокою.

— Ти про що?

— Розумієш, у мене скінчилися гроші. Ти не могла б мені позичити? Тієї суми, яку я взяв із собою, мало б вистачити, якби не цей клятий ресторан. У кишені лишень вісім пенсів.

Зойкнувши від подиву, Розмарі вивільнилася з його обіймів:

— ЯК? Вісім пенсів? То все це через такі дрібниці?

— Ніякі це не дрібниці. Тепер тобі треба буде платити не тільки за себе, а й за мене. Але ж це я тебе запросив! Ти мала бути моєю гостею. Який сором!

— Твоєю ГОСТЕЮ? Гордоне, невже ти так переймався саме через це?

— А як тут не перейматися?

— Яка ж ти ще дитина, Гордоне! Як можна дозволити собі переживати через такі речі? Наче я б тобі грошей не позичила! Хіба ж я не пропонувала заплатити за себе?

— Пропонувала. І ти знаєш, що я проти цього. Днями ми це вже обговорювали.

— Але це така нісенітниця! Ну, закінчилися гроші. Чого тут соромитися?

— Як це чого? Це єдине, чого ВАРТО соромитися у цьому світі.

— Однак як це могло змусити тебе передумати займатися зі мною коханням? Я не розумію. Спершу хочеш, потім не хочеш. До чого тут гроші?