Джордж Оруэлл - Нехай квітне аспідистра

— Ще й як ненавидять, і мають на це повне право. Бо як же таких, як я, не ненавидіти? Це ж як у тій рекламі драже для свіжості подиху: «Він знову наодинці? Просуванню по кар’єрній драбині заважає неприємний запах із рота!» Так от, безгрошів’я — це той самий неприємний запах, тільки в переносному сенсі.

Редактор зітхнув. Поет, поза сумнівом, перебирає міру. Вони продовжували йти і розмовляти — Гордон відчайдушно намагався довести правоту своєї позиції, Ревелстон лиш осудливо хитав головою. У таких суперечках він був геть безпомічним. Розумів, що Гордон надто перебільшує, але відкрито йому не заперечував. Та і як тут заперечуватимеш? Як заможній людині сперечатися з бідняком?

— А те, як з тобою поводяться жінки, — ніяк не міг заспокоїтися Гордон, — це ще один бік цього проклятого безгрошів’я.

Ревелстон з похмурим виглядом кивнув. З цим важко сперечатися, тут Гордон мав рацію. Він згадав про свою дівчину — Герміону Слейтер. Вони два роки зустрічалися, а до весілля справа ніяк не доходила. «Стільки клопоту!» — ліниво відповідала Герміона щоразу, коли про це заходила розмова. Вона, звісно ж, була із заможної родини. Він почав згадувати її плечі — пружні, гладенькі, мов шовк, юні; коли Герміона знімала свій одяг, вона здавалася русалкою, що виринає з морських хвиль; її шкіру й волосся, від яких віяло якимось сонним теплом, як від пшеничного поля у сонячну днину. Будь-які згадки про соціалізм навіювали на Герміону нудьгу, а «Антихриста» вона жодного разу навіть в руках не тримала. «Терпіти не можу твоїх принижених, від них тхне», — казала вона. Ревелстон її обожнював.

— З жінками СПРАВДІ складно, — погодився він.

— Не просто складно, вони справжнє прокляття, і якщо у тебе не водиться грошей, вони й не подивляться у твій бік.

— Мені здається, це надто різка заява. Вони не такі жорстокі, як ви їх описуєте.

— Що мені з того соціалізму, коли з жінками така халепа! — продовжував Гордон. — Усе, що їм потрібно — це гроші на власний будинок, двоє дітей, фірмові меблі і вазон з аспідистрою. Єдиний неприпустимий для них гріх — це твоє небажання заробляти більше. Жінки оцінюють чоловіків виключно з погляду їхніх статків. До себе ставлення, звісно ж, зовсім інше. Варто заробляти певну суму — і тебе вже називають «гідним чоловіком». В іншому випадку ти нікому не милий. Ти грішник — згрішив проти аспідистри!

— Ви так часто згадуєте про аспідистру, — зауважив Ревелстон.

— Бо це важлива деталь, — відповів Гордон.

Ревелстон збентежено відвів погляд.

— Гордоне, ви не заперечуєте, якщо я запитаю, чи є у вас дівчина?

— Боже милостивий, навіть не згадуйте про неї! — відповів Гордон і одразу ж почав розповідати про Розмарі.

Ревелстон не був із нею знайомий. Тепер Гордон уже й не пам’ятав, як вона виглядає, він забув, як сильно вони були захоплені одне одним, якими щасливими почувалися в ті рідкісні хвилини, коли зустрічалися, і як терпляче вона зносила всі його вади. Зараз він пам’ятав лише те, що вона не хотіла з ним спати і вже тиждень не писала йому. Холодна ніч і хміль, що бродив у Гордоновій крові, тільки посилювали його відчуття жалю до себе. Вона була жорстокою до нього — це все, що засіло в його голові. Тільки щоб роз’ятрити собі душу ще більше і поставити Ревелстона у незручне становище, Гордон почав вигадувати образ Розмарі. Описав її як безсердечну особу, яка заради власної втіхи тримала його на відстані, але звісно, миттю впала б у його обійми, якби в нього з’явилися гроші. Ревелстон, який ніколи в житті не бачив Розмарі, перебив Гордона:

— Послухайте, Гордоне. Ця дівчина... міс Ватерло, так, здається, ви її називали? Ваша дівчина, Розмарі, хіба вона справді так до вас ставиться?

Гордона загризли б докори сумління, якби він сказав, що вона й справді так погано до нього ставиться.

— Та ні, все не так уже й кепсько. За її мірками, в неї, напевно, є до мене якісь почуття. Але вони не надто сильні, як самі бачите. Ех, були б у мене гроші! Вся річ у грошах.

— Невже гроші мають таке велике значення? Є ж і інші речі, важливіші.

— Що може бути важливіше? Хіба ви не бачите, що особистість нерозривно пов’язана зі статками? Особистість людини ґрунтується на її доходах. Як жебрак може привабити жінку? Пристойно не вдягнешся, не можеш запросити в театр чи на вечерю, повезти кудись на вікенд — тим паче, ані подарунка зробити, ані розважити. Як можна казати, що гроші не так уже й багато важать? Важать, та ще і як! Вам навіть немає де зустрітися, якщо бракує коштів. Ми з Розмарі влаштовували побачення тільки на вулиці і в картинних галереях. Вона живе у своєму жіночому гуртожитку, а моя хазяйка-відьма не дозволяє жінкам залишатися на ніч. Блукання вулицями — от із чим я асоціююся в Розмарі. Та хіба ж це моя вина?