Джордж Оруэлл - Нехай квітне аспідистра

У таксі вона, ще напівсонна, поклала голову йому на плече. Від думав про безробітних Мідлсборо — як вони товчуться у маленькій комірці й зводять кінці з кінцями за двадцять п’ять бобів на тиждень. Але Мідлсборо був так далеко, а його дівчина тут — зовсім поруч. До того ж він неабияк зголоднів, а вечеряти за його улюбленим столиком в кутку ресторану «Модільяні» — не те саме, що сидіти на твердих дерев’яних лавках за залитими пивом столами у дешевому пабі. Герміона крізь сон продовжувала давати йому настанови:

— Філіпе, скажи, чому ти обрав таке життя?

— Воно не таке вже й жахливе.

— Ні, жахливе! Навіщо прикидатися жебраком і жити в цій дірі без прислуги, ще й товаришувати з такими людьми?

— З якими «такими»?

— Такими, як цей твій приятель-поет. З усіма цими людьми, які друкуються у твоєму виданні. Всі вони роблять це тільки для того, щоб тягти з тебе гроші. Звісно, я знаю, що ти соціаліст. Всі ми сьогодні соціалісти. Але я не розумію, яким чином це зобов’язує тебе витрачати на них свої гроші й заводити таких друзів. Можна бути соціалістом і зберігати гідний рівень життя — це все, що я хочу сказати.

— Герміоно, будь-ласка, не називай їх людьми нижчого класу!

— Але чому? Вони і є нижчий клас, хіба ні?

— Це принизливе поняття. Називай їх краще представниками робітничого класу.

— Гаразд, нехай будуть представники робітничого класу. Але від цього вони не почнуть пахнути трояндами.

— Не варто так говорити про них, благаю тебе, — м’яко попрохав він.

— Знаєш, Філіпе, іноді мені здається, що ці люди тобі подобаються.

— Звісно, подобаються.

— Боже, як це бридко!

Вона замовкла, втомившись від суперечки, обійнявши його, мов сонна русалка. Від неї віяло жіночим ароматом — потужною мовчазною агітацією проти справедливості й гуманізму. Розрахувавшись з водієм таксі, вони вийшли перед рестораном «Модільяні» і рушили до вхідних дверей, аж раптом перед ними як з-під землі виріс жебрак. Наче послужливий вуличний пес, він обережно наблизився до Ревелстона, немов остерігаючись, щоб той його не вдарив. Його бліде, спотворене обличчя опинилося біля самого носа Ревелстона. «На чай не знайдеться, сер?» — протягнув жебрак. З його рота тхнуло гнилими зубами. Ревелстон з відразою відсахнувся від нього й інстинктивно поліз до кишені, але Герміона, підхопивши його попід руку, швиденько затягла до ресторану.

— Ти готовий останній пенні віддати!

Вони сіли за свій улюблений столик в кутку. Герміона ліниво перебирала пальцями виноград, а Ревелстон, неабияк зголоднівши, замовив стейк і пів пляшки божоле. Старий сивий офіціант, давній приятель Ревелстона, хутенько приніс замовлення. М’ясо й досі парувало. Ревелстон провів по стейку ножем — соковита багряна середина виглядала доволі апетитно. В цей час безробітні у Мідлсборо вже хроплять у своїх твердих ліжках, повечерявши сандвічем з маргарином і чаєм без молока. Він накинувся на смажене м’ясо із захватом пса, якому вдалося вкрасти овечу ніжку.

Гордон поспішав додому. На вулиці холодно, лише п’яте грудня, а вже справжня зима. За заповіддю Божою відрізати б свою плоть! Вологий вітер люто свистів, нагинаючи верхівки голих дерев. Різким поривом вітру... В Гордоновій голові зазвучали рядки вірша, над яким він почав працювати в середу й до цієї миті спромігся тільки на шість рядків. Зараз вони не викликали в нього відрази. Дивина, та зустрічі з Ревелстоном завжди поліпшували його настрій. Однієї розмови було достатньо, щоб піднестися духом. Навіть коли вона була не дуже приємною, у Гордона не залишалося відчуття, що він невдаха. Пошепки він повторював рядки вірша. Не такі вони вже й погані, зовсім не погані. Тоді почав згадувати, що наговорив редактору за вечір. У своїх висловлюваннях він був щирим. Принизливість зубожіння! Але їм цього не зрозуміти. Побутову скруту можна пережити, але приниження, це жахливе відчуття приниження! Воно, ніби індульгенція, дає іншим право ставитися до тебе як до худоби. Але Ревелстон цьому не вірить. Він надто пристойна людина. Йому здається, що можна зберегти гідне ставлення до себе, навіть перебуваючи в статусі жебрака. Та він краще знає! Гордон підіймався сходами, подумки повторюючи «він краще знає».

У коридорі на столику на нього чекав лист. Його серце завмерло. Цими днями таку реакцію в нього викликали абсолютно всі листи. Перестрибуючи через кілька сходинок, він влетів до своєї кімнатчини, замкнув її на ключ і запалив світло. Лист був від Дорінга.