Джордж Оруэлл - Нехай квітне аспідистра

Любий містере Комсток!

Дуже прикро, що ви не змогли завітати до нас цієї суботи. Я хотів вас де з ким познайомити. Ми ж повідомили вам, що вечірку перенесли з четверга на суботу, хіба ні? Дружина запевняє, що попереджала.

В будь-якому разі, 23-го ми влаштовуємо чергову вечірку — чаювання напередодні Різдва, так би мовити.

Час не змінився. Ви зможете приїхати? Тільки цього разу не переплутайте дати!

Гордона поміж ребрами вхопила судома. Дорінг вирішив удати, що припустився помилки, що насправді не хотів його образити! В будь-якому разі він не міг у суботу піти в гості — по суботах він працює в книгарні, але запрошення для нього все одно мало значення.

Коли Гордон перечитав слова «хотів вас де з ким познайомити», його серце почало нити. Оце так пощастило! А що як він міг познайомитися з редакторами якихось впливових видань? Зрештою, вони могли б запропонувати йому написати рецензію на якийсь новий роман абощо, могли б зацікавитися його поезією. На мить йому так закортіло повірити в те, що Дорінг говорив правду. Можливо, вони СПРАВДІ попередили його, що вечірку перенесли на суботу. Можливо, він би навіть пригадав, якби доклав зусиль, а може, і знайшов би листа серед купи зіпсованого паперу. Але ж ні! Він поборов цю спокусу. Дорінги НАВМИСНО його образили. Він бідний, а отже, і ображати його дозволено. Так вже у людей заведено. В цьому він твердо переконаний і має залишатися вірним собі.

Він підійшов до столу, розірвавши листа. З підвіконня на нього дивилася аспідистра — темно-зелена, бридка, патетична. Сівши на стілець, він узяв до рук горщик з аспідистрою і почав уважно її роздивлятися. Між ними була якась прихована неприязнь. «Я тебе переживу», — процідив він крізь зуби.

Знайшовши чистий аркуш паперу, Гордон схопив ручку і написав посередині дрібним, акуратним почерком:

Любий ДОРІНГУ!

У відповідь на ваш лист — А не пішли б ви...!

Він поклав листа у конверт, написав адресу і вийшов на пошту за марками. Краще надіслати його сьогодні — вранці вже буде не те. Рішуче вкинув його у поштову скриньку — і на одного друга стало менше.

Ох уже ці жінки! З ними самі лише проблеми! Якби ж то можна було позбутися цього жадання або принаймні жити, наслідуючи закони тваринного світу — лише зрідка переривати затяжні періоди цнотливості спалахами нестримної пристрасті. Взяти б, до прикладу, сільського півня — потоптав курку, зістрибнув і вмить про неї забув, наче нічого й не було. А тоді поводиться так, мов своїх подружок зовсім не помічає, а як тільки наблизяться — тюкне, щоб знали своє місце. І до виховання нащадків його не залучають. Пощастило ж півню! А от у раба Божого геть інша доля, доводиться все життя страждати, розриваючись між спогадами і муками сумління.

Цього вечора Гордон навіть не намагався вдавати, що працює. Одразу ж після вечері він вийшов на вулицю і повільно покрокував на південь. Жінки й далі володіли його думками. Ніч стояла м’яка, зовсім не холодна. Сутінки оповив туман, наче восени. Був вівторок, а грошей у Гордона лишилося чотири пенси. Він міг би піти посидіти в «Гербі» — напевно, Флексман з приятелями зараз був там. Але спогад про «Герб» навіяв на нього нудьгу, хоча в моменти цілковитого безгрошів’я це місце здавалося йому райським куточком. Він терпіти не міг запаху пива, задухи і стійкого чоловічого душку. До того ж там не зустрінеш жінок, окрім тієї, що стояла за барною стійкою із загадковою посмішкою, яка обіцяє все і водночас нічого.

Ех, жінки, жінки! Густий туман перетворював перехожих на привидів, силуети яких ледь вгадувалися на відстані не більше двадцяти ярдів; хіба що у блідому світлі ліхтарів де-не-де мелькали дівочі обличчя. Згадалася Розмарі. Він думав про неї увесь вечір. Сам лише спогад про її мініатюрне, але міцне тіло, яке він так і не побачив оголеним, викликав у нього сильну образу. Яка жорстока несправедливість — наділити людину бажаннями і позбавити можливості їх задовольнити! Хіба може брак грошей бути для цього причиною?! Хіба можна позбавляти людину її невід’ємного права, природного єства? Крокуючи вперед, вдихаючи холодне повітря, він відчув, як його груди наповнюються відчуттям надії. Він майже повірив у те, що десь попереду, у темряві, на нього чекає таємнича незнайомка. Але розумів, що це самообман — ніхто на нього не чекає, навіть Розмарі. Жодної звістки за останні вісім днів. Маленька негідниця! За вісім днів не написати жодного слова! Хоча знає, як багато значать для нього її листи. І чудово розуміє, що робить: демонструє, що їй немає жодного діла до його жалюгідного безгрошів’я та очікування теплих слів від неї. Цілком можливо, що більше вона ніколи й не напише. Він їй набрид; набрид тому, що у нього ніколи немає грошей. А на що тут ще можна розраховувати? Він не має над нею жодної влади. Немає грошей — немає і влади. Чим іще може прив’язати жінку до чоловіка, як не грошима?