Джордж Оруэлл - Нехай квітне аспідистра

— Ну звісно! Жодного ґудзика! Гордоне, ти просто нестерпний.

— Кажу тобі, я на такі речі не зважаю. Мій дух вищий за це.

— Але ж ти міг би віддати сорочку мені, я б їх попришивала! О Боже, Гордоне! Ти навіть не поголився! Яке неподобство! Хоча б це ти в змозі робити кожного ранку?

— Я не можу собі дозволити голитися щоранку, — з образою промовив він.

— Гордоне, ти про що? Поголитися нічого не коштує!

— А от і ні. На все потрібні гроші: на чистоту, пристойний вигляд, енергійність, самоповагу — на все. Вся річ у грошах! Я тобі мільйон разів казав про це!

На вигляд доволі тендітна, Розмарі міцно стисла Гордона в обіймах, подивившись на нього як на неслухняного малюка, до якого вона, попри це, мала ніжні почуття.

— Яка ж я дурепа!

— Чому це?

— Тому що кохаю тебе!

— Ти кохаєш мене?

— Звісно. І ти це знаєш. Кохаю до безтями, хоча для цього, вочевидь, немає вагомих підстав.

— Тоді давай відійдемо в якийсь темний куток. Я хочу тебе поцілувати.

— О, так, можу собі це уявити! Цілуватися з чоловіком, який не поголився.

— Що ж, новий досвід.

— Що ж тут нового, Гордоне? Ми знайомі два роки.

— Ну годі вже.

Їм вдалося знайти темний закуток за будинками. Єдине місце, де вони могли залишитися наодинці, — це вулиця. Він притис її до холодної цегляної стіни, і вона, довірливо піднявши обличчя, припала до нього з дитячою ніжністю. І хоча вони відчували дотик тіл одне одного, було таке враження, ніби між ними є якийсь бар’єр. І поцілунок її був дитячим, невпевненим — вона бачила, що він чекає на нього. Так було завжди. Лише зрідка йому вдавалося пробудити в ній справжнє жагуче бажання, а коли навіть вдавалося, ці спогади швидко зникали з її пам’яті, тож йому щоразу доводилося починати все спочатку. В її маленькому тендітному тілі відчувався опір. Їй страшенно хотілося пізнати справжню фізичну близькість, але водночас вона цього боялася. Це б знищило її молодість, той її молодий світ, в якому не було місця сексу і в якому вона воліла жити.

— Ти мене кохаєш? — запитав він, відірвавшись від її вуст.

— Звісно, дурнику. Чому ти постійно питаєш мене про це?

— Мені подобається чути, як ти це кажеш. Чомусь мене завжди беруть сумніви.

— Але чому?

— Ти могла б передумати, наприклад. Варто визнати, я геть не ідеал для юної дівчини. Мені тридцять. Життя мене добряче потріпало.

— Ти кажеш дурниці, Гордоне! Так говориш так, ніби тобі не тридцять, а сто років. Ми ж однолітки, ти пам’ятаєш?

— Так, але ти виглядаєш молодшою.

Розмарі потерлася своєю щічкою об його щетину. Вони дотикалися животами, і Гордон подумав про те, як ці два роки жадав її. Наблизивши свої губи до її вушка, він прошепотів:

— Ти колись погодишся переспати зі мною?

— Так, колись. Але не сьогодні.

— Завжди те саме «колись». Я чую це вже два роки.

— Знаю, але нічого не можу з собою вдіяти.

Він сильніше притис Розмарі до стіни, зірвав з неї смішного капелюха і зарився обличчям в її волосся. Це просто нестерпно — бути так близько до неї і не досягти жодного результату. Він узяв її за підборіддя, підняв її маленьке личко, вдивляючись у нього і намагаючись роздивитися найдрібніші рисочки майже у цілковитій темряві.

— Пообіцяй, що будеш зі мною, Розмарі! Пообіцяй це мені!

— Кажу ж тобі, мені потрібен ЧАС.

— Так, звісно, я не маю на увазі, що це має статися конче зараз. Але пообіцяй, що це станеться незабаром, як тільки випаде нагода.

— Я не можу, не можу цього пообіцяти.

— Скажи «так», Розмарі! БУДЬ ЛАСКА!

— Ні.

Продовжуючи пестити її обличчя, він промовив:

— Що це означає?

Гордон пояснив їй.

— Я не можу, Гордоне. Не можу.

— Скажи «так», Розмарі! Скажи! Хіба сказати «так» не так само просто, як сказати «ні»?

— Ні, не так само просто. Для тебе, можливо, й так. Ти чоловік. У жінок все інакше.

— Ну скажи «так», Розмарі! «Так!» Це ж геть просто. Ну ж бо! Давай.

— Господи, Гордоне, люди подумають, що ти вчиш папугу розмовляти.

— Хай йому біс! Це не смішно.

Не було сенсу далі продовжувати сперечатися. Вони знову вийшли на головну вулицю і пішли далі. Із зовнішнього вигляду Розмарі, з того, як вона вдягалася, як виглядала, можна було багато сказати про її виховання і життєвий досвід. Вона була чотирнадцятою дитиною в одній з тих великих постійно голодних родин середнього класу. Батько її був юристом. Сестри давно повиходили заміж, або навчали дітей у школі, або клацали на друкарських машинках в офісах. Брати працювали на фермах у Канаді чи на чайних плантаціях на Цейлоні або служили в якихось сумнівних полках у Британській Індії. Як і будь-яка дівчина, чия юність була сповнена активної діяльності, вона не поспішала розлучатися з дівоцтвом. Розмарі хотілося залишитися дівчиною. Тому вона й була такою незрілою в інтимному сенсі — зберігала вірність цнотливій атмосфері великої родини. Вона з молоком матері увібрала два правила: жити чесно і не лізти в чужі справи. Вона була справді великодушною — настільки, що жодного разу не дорікнула Гордонові через те, що він мало заробляє.