Джордж Оруэлл - Нехай квітне аспідистра

— Жінки, — з іншою інтонацією повторила Розмарі. — Терпіти не можу, коли чоловіки так розмірковують про ЖІНОК. «Жінки те», «жінки се» — наче всі ми однакові!

— Ну звісно, однакові! Ви ж всі прагнете одного — стабільного доходу, двох малюків, вілли у передмісті й аспідистру на підвіконні.

— Знову ти про свою аспідистру!

— Е, ні, якраз про ТВОЮ аспідистру! Це ж ви, жінки, їх культивуєте.

Стиснувши його долоню, Розмарі засміялася. Вона справді мала золотий характер. До того ж усі ці його промови скоріше тішили її, ніж сердили. Та і вся ця війна Гордона з жіноцтвом була не всерйоз. В основі боротьби статей завжди лежить гра. З цієї причини цікаво зайняти позицію феміністки чи антифеміністки. Крокуючи далі, вони сперечалися з приводу вічної боротьби протилежностей. В хід пішли ті самі аргументи (ця тема часто була центральним предметом їхніх дискусій) щодо жорстокості чоловіків і бездуховності, вродженого бажання слабкої статі підкорятися і насолоджуватися цим станом. Подивіться лишень на лагідну Гризельду чи леді Астор! А багатоженство, яке практикують на Близькому Сході? А яка доля чекає на індійських вдів після смерті чоловіка? А згадайте ті часи, коли жінки ховали під спідницями мишоловки і прагнули каструвати кожного чоловіка, який зустрічався у них на дорозі? Гордону і Розмарі ця тема ніколи не набридала. Вони добродушно сміялися над абсурдними аргументами іншого. Між ними жила радість. Навіть сперечаючись, вони йшли пліч-о-пліч, насолоджуючись своєю близькістю. Вони були дуже щасливі. Були об’єктами насмішок один для одного і водночас предметом обожнювання. Вдалечині в тумані замерехтіли неонові вогні. Вони дісталися Теттенгем-корт-роуд.

Обійнявши Розмарі за талію, Гордон підштовхнув її в бік темного провулка. Їх обох переповнювало щастя, вони мали неодмінно поцілуватися. Вони стояли, обійнявшись, під вуличним ліхтарем, усміхаючись один одному. Вона ніжно потерлася своєю щічкою об його.

— Гордоне, ти такий зайчик! І чому я так кохаю тебе? З оцією твоєю товстезною щетиною?

— Кохаєш, це правда?

— Так, усім серцем.

Усе ще в його обіймах, вона трохи відхилилася назад, з дитячою ніжністю роздивляючись його обличчя.

— Життя — чудова річ! Ти згоден, Гордоне?

— Іноді так.

— Якби ж ми могли бачитися частіше. Тижнями тебе не бачу!

— Знаю, знаю. А як я ненавиджу свої самотні вечори!

— Мені постійно бракує часу. Раніше сьомої ніяк не виходить піти з офісу. Чим ти займаєшся у вихідні, Гордоне?

— Господи, дивлюсь у стелю і намагаюся відігнати від себе погані думки. Як і всі, зрештою.

— Чому б нам якось не поїхати на прогулянку за місто? Так ми змогли б провести цілий день разом. Наступної неділі, наприклад?

Гордон похнюпився. Пропозиція Розмарі знову змусила його думати про гроші, і це після того, як він на пів години успішно забув про них. Поїздка за місто потребує витрат, причому набагато більших, ніж він може собі дозволити. Тож Гордон вирішив перевести розмову у русло абстрактного обговорення.

— Непогана ідея. Можна податися до Річмонд-парку або Гемстед-Гіз. Але треба вирушати рано-вранці, до того як набіжить натовп.

— Так, але Річмонд-парк у місті. Я думала про Сюррей чи Бернгем-бічез. Уявляєш, як там зараз гарно — листя, що вкриває землю, як ковдра, і навколо ні душі. Ми б могли цілий день гуляти там, а повечеряти у пабі. Було б так весело! Зробімо це!

Бац! Знову ці гроші. Навіть подорож до Бернгем-бічез, до якого не так уже й далеко, обійшлася б у десять бобів. Хутко підрахувавши, він дійшов висновку, що на п’ять бобів він ще міг розраховувати — «позичив» би у сестри (тобто взяв би у борг і не повернув), та з другого боку, він не міг порушити своєї заповіді — не позичати у неї гроші. Гордон продовжив у такому ж тоні:

— Так, було б весело! Думаю, можна щось організувати. Напишу тобі пізніше на тижні.

Вони вийшли на головну вулицю, тримаючись за руки. У будинку на розі на першому поверсі був паб. Розмарі піднялася навшпиньки, тримаючись за Гордона, щоб заглянути у вікно.

— Гордоне, там є годинник. Уже майже пів на десяту. Ти, напевно, страшенно голодний.

— Ні, — тут же відповів він, збрехавши.

— А я помираю з голоду. Давай зайдемо кудись перекусити.

От знову гроші! Рано чи пізно йому доведеться зізнатися в тому, що у нього лишень чотири шилінги і чотири пенси до п’ятниці.

— Їсти я, мабуть, не буду, — невпевнено протягнув він. — А от від кави не відмовився б. Давай заскочимо в якесь кафе. Вони ще мають бути відчинені.