Джордж Оруэлл - Нехай квітне аспідистра

— Тільки те, що ніхто туди не рветься.

— Це повний абсурд!

— А от і ні. Проблема в тому, що ніхто не розуміє його справжнього призначення.

— А ви розумієте?

— Як на мене, це щось на зразок «Прекрасного нового світу» Олдоса Гакслі, тільки не так дивовижно. По чотири години в день клепати на виробництві болт № 6003. Харчування порціями на комунальній кухні й групові екскурсії від будинку, в якому жив Маркс, до будинку, в якому жив Ленін. Клініки для проведення абортів з безкоштовними послугами на кожному кроці. І все ніби гаразд, ні до чого й причепитися. Та от тільки якось не дуже туди хочеться.

Ревелстон зітхнув. Щомісяця його «Антихрист» розвіював у своїх статтях подібні уявлення про соціалізм.

— Добре, а чого ж вам тоді хочеться? — ніяк не заспокоювався він.

— Якби ж то я знав! Ми завжди знаємо тільки те, чого ми не хочемо. Саме тому ми й страждаємо. Ми застрягли, як Буриданів віслюк. Альтернатив, щоправда, не дві, а три, і всі однаково неприємні. І соціалізм тільки одна з них.

— Які ж тоді інші дві?

— Католицька церква і самогубство.

Ці слова викликали посмішку на обличчі невіруючого Ревелстона.

— Католицька церква! Невже ви справді вважаєте її альтернативою?

— А хіба це не так? Вона вабить інтелігенцію.

— Я б цих людей не назвав інтелігенцією. Хоча, мушу визнати, в їхніх рядах був Еліот, — не встиг завершити редактор, як Гордон перебив його.

— І їхні ряди будуть поповнюватися, от побачите. Почнуть збігатися під тепле крило матері-церкви. Якось брудно все це, зате надійно.

Ревелстон замислився, потираючи ніс.

— Як на мене, це просто інша форма самогубства.

— В якомусь сенсі, звісно. Втім, як і ваш соціалізм. Усе це від розпачу. Але особисто я не наважився б на справжнє самогубство. Такий собі акт вияву покори долі. Я не збираюся віддавати комусь своє місце. Хотілося б спершу відправити на той світ кількох своїх ворогів.

Ревелстон знову посміхнувся.

— І хто ж ваші вороги?

— Будь-хто з прибутком у понад п’ять сотень на рік.

Запала мертва тиша. Ревелстон зніяковів — його прибуток після сплати податків складав близько двох тисяч на рік. Цього разу Гордонові не вдалось стриматися, ці слова просто вилетіли з нього. Аби порушити гнітючу тишу, Ревелстон підняв свій кухоль і, зібравши в кулак усю свою волю, зробив добрячий ковток пінистого пійла (такий, щоб здавалося, ніби він випив його до решти).

— Ще по одній? — дружнім тоном запропонував він. — Настав час повторити.

Гордон спорожнив свій кухоль і дозволив редакторові заплатити за наступний. Йому більше не було незручно через те, що Ревелстон пригощав його. За першу порцію напоїв він заплатив сам, тож його більше не гризли докори сумління. Ревелстон підвівся і рушив до бару. Люди продовжували його роздивлятися. Роботяги за барною стійкою мовчки дивилися на нього з виразом зневаги на обличчях. По дорозі редактор вирішив, що він більше не питиме цього пійла.

— Два подвійні віскі, будь ласка, — попросив він, ніби вибачаючись.

Сувора тітка зиркнула на нього з-під лоба: «Що?»

— Два подвійні віскі, — повторив він.

— Не тримаємо такого. Ми не продаємо міцних напоїв. У нас тільки пиво.

Роботяги почали реготати: «Віскі йому подавай, франту нікчемному!», «Дивитися треба, куди припхався!»

Ревелстон почервонів. Тільки зараз він розумів, що не всім пабам по кишені ліцензія на продаж міцних напоїв.

— У такому разі «бас», дві пляшки «басу», будь ласка, — попросив він.

Але пиво у пляшках тут теж не продавали. Тож довелося задовольнитися чотирма кухлями розливного. Заклад був дуже низького рівня. Гордон зробив добрячий ковток. Цей сорт виявився міцнішим за темне. Він відчував, як холодна рідина опускається вниз до шлунка, а оскільки був голодний, пиво відразу ж вдарило йому в голову. Водночас його ще більше потягло на філософські роздуми, а відчуття жалю до себе загострилося. Пообіцявши собі не починати знову скаржитися, він відчував, що от-от порушить цю обіцянку. Він різко заявив:

— Усе, про що ми тут говоримо, повний ідіотизм!

— Що саме?

— Соціалізм, капіталізм, стан речей в сучасному світі та інші дурниці. Чхати я хотів на сучасну цивілізацію та її майбутнє. Нехай вся Англія помирає з голоду, головне, щоб у мене і моїх рідних було що їсти. До інших мені немає жодного діла.

— Ну, ви, здається, перебільшуєте.

— Зовсім ні. Всі ці наші розмови — трансляція наших власних почуттів. А вони визначаються вмістом наших кишень. Я гуляю містом, всюди бачу мерців та занепад культури і мрію, що колись все це піде під три чорти. А чому? Та тому, що моя зарплатня — два фунти на тиждень, коли страшенно хотілося б отримувати п’ять.