Любко Дереш - Спустошення

— Той, що нейроінтерфейсами займається?

— Тіпа да. І вони, корочє, вже договорилися, шо совмєсно ше з однією компанією беруть ці ісслєдованія на себе і будуть уже проектірованієм займатися. Програмістів там набирають, короче, двіж по повній буде починатися, поняв? Ващє, така тєма зараз буде! — Заверюху розпирало енергією, але він стримано, по-китайськи, лише похитував головою, виказуючи свій захват. — Реально мощних психоінжинєрів опитних, поняв, пока шо дуже мало, — продовжив Заверюха. — Може, десь двадцять буде. Вся загрузка на них січас. Ми тепер ходимо раз на тиждень в «Ель Мате», по середах, поняв? Даже якщо графік плотний, всьо равно отдихати треба, щоб сознаніє восстанавлювалося. Беремо там кальян або сігари кубинські. І мате. Так шо підключайся.

Заверюха розповів, що під час експерименту у двох учасників уже встиг рвонути дах. Першим був якийсь хлопець із Москви, іншою стала наша знайома з Києва — студентка-політолог, яка захоплювалася Еволою. Від напружених психічних практик до психічного ексцесу відстань загалом була короткою, а концентровані заняття на хакатоні скорочували цю дистанцію в рази. В обох були схожі симптоми — різкий підйом тонусу, панічні атаки, що змінювалися ейфорією, гіперчутливість і над-цінні ідеї. Поки їх стан не погіршився, інженерів вилучили з експерименту. Зараз із ними працювала їхній штатний психолог Валя.

— Просто, поняв, яка тєма, — розмірковував Заверюха. — Ми не можемо продвігатися бистріше опредєльонної скорості. Якщо збільшувати нагрузку на людей, у них просто начинає слєтати криша, і тогда ми будемо тєряти хороших інструкторів, поняв? Таня хороший інструктор, вона вже нормально поварилася у практиках — а їй кришу сорвало, поняв? Січас у монастир хоче поїхати пожити трохи, для восстановлєнія.

Ми в’їхали в Українку, таку ж заметену сльотою, як і Київ, тільки добряче підкурену містечковістю. Слідуючи за вказівками навігатора, ми проминули місто, аж поки не виїхали на набережну, де, схований під кригою, дрімав Дніпро.

— Он там, бачиш, там Зона, поняв? — показав Заверюха. — В ясну погоду отсюда видно Трахтемирів.

Будинок Русича знаходився на самому краю міста. У квартирі, яку ми знайшли в старій захаращеній хрущовці, стояв сморід, притаманний помешканням пияків — сморід ацетону, зіпсованої печінки, зіпсованого життя. Одразу при вході прохід перегороджував старий велосипед. На підлозі валявся зібганий жмутами одяг, а в коридорчику була розлита якась рідина, в якій я раптом розібрав сечу. Але, можливо, не Павла Сергійовича, а всього лише його кота — виплодка з пекла на ім’я Метелик, який, причаївшись, спостерігав за нами з холодильника.

— Павле Сергійовичу, ви тут? — покликав Федір.

На звук голосу з кімнати вийшов Русич, в старих розтягнутих штанах і засмальцьованій сорочці.

— Павле Сергійовичу, ми приїхали розібратися, в чому тут справа, — сказав Федір. — Що тут сталося?

Вид у Русича жахливий і жалюгідний: на голові — кров, губи, коричневі і потріскані, поспухали, а сам він був блідим, як вилежалий сир.

— Заходьте, хлопці. Я вже пообіщав Гурову, що звонитиму в міліцію. Ідіть, забирайте їх.

— Кого?

— Своїх. Етіх пігмеїв, — сказав Русич. — Я до них заходити боюся.

— Яких пігмеїв? — уточнив Заверюха.

— Оні прієхалі около полуночі, — тоном, наче він рапортує в кабінеті лейтенанта, зібравшись з останніми силами, розпочав Русич. — Двінадцять студєнтов-пігмеїв із Пітера. Сказали, що вони від Гурова. Приїхали на курс по графології. Четверо розмістилося на кухні, а остальні у мене на кроваті. Я потре́бував, щоб вони убралися отсюда, пока я не позвонив у міліцію і не пожалувався на Гурова, потому що це двенадцять ночі. Но вони отказались ісполніть мою просьбу і остались на своїх мєстах. Я не могу туди зайти, потому що вони викликають у мене чувство іспуга. Підіть і поговоріть, іначе я буду сєйчас же звонить у міліцію.

— Скажіть, а коли ви почали пити? — запитав Федір.

— У п’ятницю, двадцять п’ятого января дві тисячі одинадцятого года. А сьогодні який день нєдєлі?

— Уже вівторок.

Русич задумався.

— Вчора до мене приходив Толік, мій сосєд, і посовєтовав прийняти ось ці ліки, бо мене начало беспокоїть серце. В обід я приняв вот еті таблєтки. Шесть штук. А потом увечері ще шесть.

Русич дістав з полиці біля холодильника баночку з таблетками і дав Заверюсі.

— «Феназепам», — прочитав Заверюха.

Заверюха зайшов у кімнату і повернувся, несучи в руках шкірянку. Проходячи повз Русича, він сказав: