Любко Дереш - Спустошення

— Заходьте, — гукнув Карманов, який уже стояв на порозі, сповіщений про їхнє прибуття гучним гавканням собак.

— Вітаю, Женю, — сказав Карманов Смирні. — Приємно познайомитися!

— Навзаєм.

Карманов потис Федорові руку і легенько стис ручку Смирні. Він усміхався, як справжній господар балу.

— Маєте чудовий вигляд. Гарна пара. Ну, проходь, — він міцно поплескав Федора по плечу. Карманов провів гостей у дім, де в холі біля запаленого каміна вже стояв накритий невеличкий святковий стіл. Поки Федір розмірковував, про що було б доречно поговорити за святвечірнім столом, Карманов перехопив ініціативу:

— У нас взагалі-то сьогодні свято — у мене День народження.

— День народження? — Федір вдарив себе по чолу долонею. — І ви нічого не сказали? Де наш подарунок, Смирно?

Карманов скромно усміхнувся.

— Ми ніколи особливо не святкуємо його, правда? — Карманов любовно погладив Віку. — Вина? Шампанського?

— Шампанського, — попросила Смирна. За столом вона мала несподівано зірковий вигляд.

Федір поспішив підняти бокал.

— Ну що ж, тоді за іменинника!

— За іменинника! — повторила Смирна, і вони вчотирьох цокнулися бокалами.

Віка стала їх частувати. Подавала пиріг з баклажанами, борщ у хлібі, печену щуку й інші наїдки. Після першої переміни страв Карманов покликав Федора в кабінет, мовляв, нехай жінки пораються зі своїм жіночим, і вони піднялися в бібліотеку, де було значно холодніше, ніж у холі, і де світило неприємне біле світло.

— Ти як живий покійник ходиш, — сказав Карманов, закривши за собою двері. — А на тобі відповідальний проект. Ти мене підводиш. Ану витягни руку.

Федір не наважився ослухатися і витягнув перед собою руку. Рука дрібно тремтіла.

— Що з тобою відбувається? — спитав Карманов, і Федір відчув себе школярем якого вичитують.

— Кидай її, поки не пізно, — Карманов сказав це холодно, так, що його слів неможливо було ослухатися. — Вона тобі не пара.

— Кидати Смирну?..

— Смирну, траву, всю ту дурню, якою ти зараз займаєшся. Ти мені потрібен для проекту.

Карманов примружився, вдивляючись у Федора уважніше, ніби крізь темряву його зіниць намагаючись визначити стан душі.

— Е, брате. Та ти надумав іти, я бачу?

— Мені просто потрібно зібратися з думками... — Федір відвів погляд. До біса хотілося накуритися.

Карманов узяв його за плечі і струснув.

— Поїдь кудись, розвійся. Покинь весь цей мотлох. Даю тобі час до кінця січня. Чотири тижні. Хочу, щоб ти облаштував особисте життя. Якщо плануєш бути моїм помічником, маєш взяти себе в руки. Ти зрозумів мене? По хорошему, тебя надо было бы отколошматить как следует, — сказав він раптом російською, і від цього Федору стало ще незатишніше. — Маєш час до двадцять п’ятого січня. Або вона, або я. Подумай, Могило, що тобі важливіше.

— Я зрозумів, — тихим голосом, що, здається, злипся з язиком і горлом, сказав він Карманову.

— Не шльохай, не маленький, — сказав той. — Ходімо.

Вони повернулися до жіноцтва. Карманов із розмаху сів у своє крісло, демонструючи розкутість господаря ситуації.

— Ну що, пташко? Ти обіцяла нас порадувати грибами під сиром.

Віка залишила їх, а Карманов і Смирна, мов ні в чім не бувало, розпочали неспішну розмову про інтер’єр будинку. Федір, який уже чув історію французького сейфа і старих моряцьких дзвонів з Амстердама, повністю зосередився на своєму положенні розщепленості й безвиході. Щоб розважити гостей, Карманов показав їм серію фотографій, які вони з Вікою зробили під час сходження на Чо-Ойю, шосту вершину світу, а також короткі відео з їхніх мандрівок на Байкал і вздовж Уралу. Віка принесла ще кілька перемін страв, довершенням яких став пишний торт із кавою. Смирна розповіла пару історій з дитинства — зокрема, про те, як вони їздили на пленер, де до них чіплявся їхній пристарілий викладач із малювання, і в кількох словах, у відповідь на фотографії з Непалу, розповіла, як з друзями побувала в Індії. Близько десятої вони залишили обійстя Карманових, і крізь густий туман вирушили назад на Київ.

Опісля вечері в Карманова у мене почалися чорні, обскурантні дні. Карманов звів для мене ситуацію до краю, зробивши так, щоб усе моє подальше життя залежало від одного простого вибору: бути чи не бути. Гуров на своїх заняттях розповідав про те, як людина в результаті практики медитації підходить до краю свідомості й далі, опинившись на порозі Реальності, повинна зробити деякий онтологічний крок, в якому вона впізнáє свою відначальну природу, а в її призмі зможе бачити і розуміти усе інше. Борис Олегович пояснював, що цей вибір, вибір внутрішньої свободи, котрий він називав метафізичним, неможливо було зімітувати — його не можна було зробити в розумі. Цей вибір має зробити щось глибинне всередині твоєї природи, щось, що можна було б назвати волею.