Любко Дереш - Спустошення

Очі Гурова зблискують.

— Я все ждал, когда же появится человек, достаточно смелый, чтобы запустить этот взрывной процесс, — сказав він. — В реальности существует некая незаполненность, пустота, в которой можно создавать иное, новое, которое не вытекает из логики предыдущих событий. А это означает, что мы тоже можем попытаться создать тот мир, в котором хотели бы жить, а не тот, который нам навязан. Без сомнения, мы можем разработать интенсивную программу разработок.

Карманов наливає Гурову горілки, а мені вина і сам підіймає бокал з водою:

— Тогда предлагаю тост — за заполнение исторической пустоты!

— Поддерживаю, кгм-кгм, — підіймає келих Гуров. — За новый мир и нового человека.

Я теж, тихий і принишклий в товаристві, де маю тишкувати і мовчати, долучаюся до їхнього цокання бокалами, нічим не видаючи свого затамованого подиху. Від самої ситуації, від промовлених слів, від настрою, який повис у повітрі, дме вітром історії. У мене відчуття, що ця сценка (хоч і не потрапить у підручники) щойно вже стала тим моментом, коли колесо часу робить свій черговий оберт, щоб чавити людство з новою силою.

Вони сиділи біля каміна ще якийсь час, аж поки офіціанти не принесли десерт — торт «Наполеон». Розмова текла вільно і невимушено, торкаючись історичних тем, обговорюючи українську і світову політику, усе більше схиляючись до того, аби бачити в кожній події, що відбувається на світовій арені, провісників наростаючої кризи і наближення світанку нової доби. Гуров і Карманов детально розібрали постатей українського політикуму, потім перекинулися на російських, обговорили перспективи розпаду Росії і відокремлення Сибіру і можливість альтернативного цивілізаційного проекту. Десь о десятій вечора, чи навіть ближче до одинадцятої — через певну кількість вина у крові Федір приємно розтягнувся в часі, ставши схожим на посмішку Чеширського кота з «Аліси» — Карманов запросив гостей відвідати його зброярню на другому поверсі, і вони як слід роздивилися його колекцію мечів, де були не тільки японські, а й середньовічні європейські, африканські, турецькі, індійські мечі і мечі з Далекого Сходу. Гуров із задоволенням брав зброю до рук і роздивлявся її при світлі. З особливою гордістю Карманов показував самурайські катани, з якими, за його словами, він тричі на тиждень займався у себе в спортзалі.

Близько опівночі Гуров озвався:

— Ну что же, самое время уходить на отдых?

— Может, я принесу еще вина из погреба? Мне кажется, мы недостаточно углубились в состояние. У меня есть кол­лекция восточной военной миниатюры, я позову парней растопить баньку, а мы в это время сможем насладиться коллекцией...

— О, нет, — твердо зупинив його Гуров, так, наче це Карманов сп’янів замість нього. — Банька — это для другого раза. Пожалуй, я бы уже поехал домой.

Чоловіки на прощання обмінялися твердим рукостисканням, і Карманов, з розплилим поглядом, прекрасний і впевнений у собі, схожий на якогось напівбога з блакитними очима й засніжено-білою головою, а Гуров чомусь не піддавався Федоровому метафоричному сприйняттю, і це налякало його — він подумав, що той, мабуть, настільки поза всякими формами, що про нього навіть важко сконструювати описання.

Я відвожу Гурова у Київ під його будинок на Солом’янці й стримано прощаюся з ним, так щоб у цих двох-трьох словах умістився цілий всесвіт смислів, всесвіт почуттів, перехоплених і стягнутих у тугий вузол звучанням долі.

Стараючись не порушувати благородної тиші в розумі, що запанувала в мені після зустрічі, я приймаю гарячий душ і тихо вкладаюся біля Смирни так, щоб сховатися обличчям у її волоссі, щоб злитися з нею, з її наготою. Від неї йде знайомий, різкий і звабливий запах первісної жінки. Так могли пахнути дітьми і димом від вечірнього вогню жінки-аборигенки в сельві Амазонки. Запах первісного дому. Я встромляюся у нього, наче скалка, наче ніж, і стирчу, стараючись звести весь космос свого розуму до цього простого базового переживання, коли більше немає космічних турбот, а є лише він — теплий поклик дому, щілина в світовому древі, яка гарантовано обіцяє близькість, тепло, захист, любов.

Огорнутий цим первісним теплом, звузившись настільки, наскільки міг — до крапки, до цятки, в яку, крім неї самої, більше не поміщається нічого, я засинаю, засинаю, засинаю.