Любко Дереш - Спустошення

— Чувак, це просто... — Вадік не договорює. З ним теж це відбувається. Він теж це все розуміє.

— Це Зона.

— От усе зрозуміло ж стає... — знову намагається сказати щось Вадік, та воно більше за нас , воно все тріщить цвіркунами, колишеться листям і сухостоєм, осідає курявою з битого шляху на твоїх босих ногах, вбирає тебе як природну частинку себе, наче я ніколи звідси не ходив — хіба що раз якось — вийшов і заблудився в химерних видіннях, але тепер повертаюся знову.

— Воно живе.

— Це Реальність, чувак. Це вона жива. Ми в ній.

Шлях веде нас усе далі на північ, у крайню точку півост­рова. Я був тут два роки тому, проте зараз усе змінилося. Стежки лежать інакше, дороги йдуть в інші боки, помінялися місцями пагорби. Зона жива. Вона дихає, вона колихає­ться. Стежки тут — її думки, її наміри. Зоно, веди. Веди, я прийшов до тебе.

Кілька разів вони збивалися з дороги, поки, врешті, Федорові не вдалося знайти правильний хід на Зарубинець. Продершись крізь зарості, вони натрапили на галявину під старою шовковицею, а біля неї — на кілька старих кам’яних хрестів. Чорно-плямисті від морви, вони рушили далі.

Уже коли сонце майже торкалося пагорбів, подерті гілками і запилюжені з ніг до голови, з кількома кліщами на задниці й на пісюнові, нам вдалося вийти в урочище, яке вело прямо до Каменю.

— Оце він? — спитав Вадік.

— Так.

Заходить сонце, і небо стає бузково-фіолетовим, наче по ньому розтерли шовковицю. Ми виходимо на край урвища над Дніпром помилуватися краєвидом. Ми мовчазні, втомлені. Заграва наростає, стає насичено-кораловою, а від того — емоційнішою, і мені пригадується Київ, з його задушливим повітрям смогом і вихлопними газами, з тим поспіхом і драматизмом, до якого так звикаєш і який починаєш помічати, щойно опинившись за містом. Ріка широко пливе, уже не золота, а дзеркально-біла, з прожилками чорного, а на тамтому березі десь метушаться маленькі катери рибалок.

Дніпро, коли вони спустилися з урвища, виявився геть спокійним, і здавався застиглою смугою рожево-сірої ртуті, розлитої аж до горизонту. Сходив місяць. Вони зайшли у воду мовчки. Тихо, і вода була теплою, наче вона текла всередині чийогось тіла. Вони відплили далеко від берега і якийсь час просто висіли там, у воді, торкаючись ногами водоростей, спостерігаючи, як скрадається тихо ніч.

Вони розвели багаття і зварили чаю. У них були овочі — трохи помідорів, огірків і зелені, трохи сиру і солі, хлібина і пару довгих червоних перців. Було спекотно так, що у наметі потреби не було — вони просто кинули каримати подалі від вогню, на криве коріння сосон, яке стирчало з піску, щоб не було спекотно лежати поруч. Говорити не хотілося. Мовчки вони розкурили люльку, і Федір ліг на каримат, дивлячись прямо в зоряне небо над собою. Від щастя й полегшення йому хотілося плакати.

Я хотів би пролежати так до світанку, дивлячись у ці гранатові глибини. Мовчки, в тиші. Не маючи запитань, тому що весь мій мозок перетворився на одне невисловлене запитання, надто велике, щоб на нього стало всіх слів, які в мене є. І хоч я не отримую відповіді, мені у серце входить заспокоєння. Мені раптом стає досить того, що я лежу тут, на корінні сосон, дивлячись у всипане зорями небо і пристрасно бажаю почути відповідь. Уже саме це лежання в безлюдному закутку, біля погаслого вогню, задовольняє мою потребу в безконечній красі, яка, сподіваюся, одного дня просвітить мене, мов купіль для хрещення, до самого дна.

Я засинаю, і мені сняться сни, й у снах бачу, як вибираю собі нові історії, нові шляхи.

Вони прокинулися, коли сонце вже зійшло, але ще було не надто спекотно, щоб не встояти під ним.

— У мене ще один кліщ, — похвалився Вадік, сидячи, голий, з голкою біля залишків багаття і намагаючись видлубати собі щось із крайньої плоті.

— Це знак, що твої бажання почули, — пожартував Федір, спускаючись до Дніпра, щоби поплавати трохи у прогрітій зацвілій воді. Навколо не було нікого, лише півострів Трахтемирів стримів з материка зі своїми високими кручами, в яких відображалися вся краса і незайманість цього закутку ріки.

Розворушивши вчорашнє вугілля, вони зварили кави, з’їли по шматкові хліба, викурили по сигареті. Була найкраща пора йти до Каменя.

Я стою біля дольмена, сам до кінця не розуміючи, що я хочу загадати. Щось дихає в мені, ворушиться, як невимовлені слова, непрожита думка Подумки я прошу: Зоно, будь ласка, нехай все те, що в мені є, нехай воно якось переміниться. Ти сама знаєш, як, сама знаєш, що — але я вже стомився, я так далі не можу. Будь ласка, допоможи...