Любко Дереш - Спустошення

Я пишу з захопленням, з ентузіазмом.

Мені хочеться рухатися туди, в бік справжності, в можливість вміщувати в себе все більші емоції. Жити на повну, дихати повними грудьми, відчувати до глибини серця розпуку, і втішатися так, щоб було чутно, як співають ангели. Я жадібний до життя, я хочу випити його до дна, я хочу прожити все те, що належить мені без огляду на те, погане воно буде чи хороше, смачне чи противне, мені хочеться це відчути, тому що мені хочеться відчувати життя — його живу, справжню пульсацію, відчувати себе його частинкою, бути в його лоні, як дитина в колисці, у вічній радості, в цілій мудрості, в повній безпеці.

У машину застрибнув Вадік.

— Привіт, чувак, — обійняв його Федір. — Погнали?

— Харе ом! — вигукнув той. — Анти-Зоні не пройти!

Вони проскочили містечко Українку, з наголосом на «а», бо назва її походила не від неньки-України а від дієслова «украсти»: попередня назва містечка — Злодіївка. Назви поселень, через які пролягає наш шлях, пестять слух: Старі Безрадичі, Плюти, Обухів, Трипілля, Халеп’я, Ржищів, Пії. А ще — Великі Прицьки, Півці, Онацьки, Липовий Ріг, Яблунівка, Грушів. Десь поруч є, хоч ми не проїжджаємо через них, та я пам’ятаю ці села з карти, Уляники, Кагарлик, Кип’ячка, Македони. Від одного переліку цих назв стає на душі спокійно й добре, наче я повертаюсь додому, у щось рідне й справжнє. Одразу за Трипіллям закінчуються багатоповерхівки, і ми їдемо практично порожньою трасою, мокрою від спеки, і за горбом відкривається новий пагорб, а разом із ним — новий вид, із густим, блакитно-білим небом, із рясними пасовищами, блискучими від високої трави, що вилягає хвилями. Простори пасовищ перемежовуються широкими смугами стиглої пшениці й кукурудзи, що вже стоїть, чекає на збір. А потім знову накочують пагорби, вкриті лісами, і Федору перехопило дух. Вони їхали з відкритими навстіж вікнами, і в салон вривався сильний, гарячий вітер.

Ми з Вадіком навіть не кажемо одне одному слова — він також дивиться на мене враженим, захопленим поглядом, немов не вірить у те, що я теж відчуваю, бачу те саме, що й він. Ми вже в Зоні. Я, усміхаючись, мовчки киваю йому: все так, братюню, все так. Це все існує насправді.

За Бобрицею вони проминули ще одне невеличке сільце і виїхали на військову бетонку, прокладену тут ще за радянських часів — під’їзди до майбутньої ГЕС. Бетонка була широкою, може, метрів із вісім. Дві вантажні машини розминуться тут без проблем. По обидва боки бетонки здіймаються високі лісові зарості. Після сонця вони в’їхали у приємну тінисту смугу, і стало трохи легше. Невидимі флюїди тутешніх місць вже починали тягнутися до його сигнальної системи. Накочувало особливе відчуття дрімучості тутешнього краю. Його ізольованості. Відчуття, наче тебе огортає приємним ковпаком, і тобі не залишається нічого іншого, окрім як піддатися йому.

Пейзаж змінюється з приємною швидкістю. Ми то виїжджаємо з лісової смуги в поле, то знову врізаємося в тінистий тунель поміж навислими деревами. Дорогою нам не зустрічається більше ані душі. Ми практично вийшли зі світу людей, попереду — територія заповідника. Над головами купчаться делікатні баранці-хмаринки, які не віщують жодних опадів на найближчі три дні, а лише додають пейзажеві з Дніпром і кручами неповторної української мальовничості, яка так забивала дух Шевченкові. Здається, ці місця наче згущують всі барви спеціально для того, щоб людське око могло вхопити якомога більше досконалості в одному погляді. Досконалість ця невимушена, позбавлена притомної солодкавості. Це щось дуже справжнє — велична ріка, густі ліси на іншому березі, високі кручі й делікатні білі хмаринки понад обрієм, та ще — далека гірлянда лісів, що ховаючись за складками пагорбів, наче манять тебе розкривати краєвиди далі, ступаючи давніми стежками.

— Це будували ГЕС в радянські часи, — пояснив я Вадіку, заходячи у бетонку. Її сіра коробка, обплутана з усі боків зеленню, нагадувала кадри з фільму Тарковського — звідки й назва всіх цих місць. Яскраве блакитне небо додавало всьому, що ми бачили відчуття сюрреалістичності. Ліс поглинув це місце, не питаючи ні в кого дозволу. — Тут мав бути якийсь військовий об’єкт. Кажуть, там, у дюнах, досі ще є якісь тунелі.

— Схожі на кості динозаврів, — прокоментував Вадік. Залишки бетонних конструкцій, що виднілися в зе́лені, якщо кидати погляд із бетонки, справді нагадували велетенські ребра чи хребці. — Мабуть, неприкольно там було б упасти. Ніхто не прийшов би.