Світлана Талан - Спокута

Останній раз вона набрала Романів номер. Абонент був недоступний. «Мабуть, розрядився мобільник», – подумала Катерина. Вона дістала з мобільника СІМ-картку, викинула у вікно. Остання надія на зустріч з Романом луснула, як мильна бульбашка.

– Що ти робиш? – запитав Сергій.

– Спекалася минулого.

– Як же я дізнаюся твій новий номер?

– Я зателефоную на поштовий відділок Великого Майдану і скажу Орисі, – Катерина посміхнулася, щоб підбадьорити сина. – Чому ти думаєш про погане? За нами ніхто не женеться, то є надія, що ми доїдемо до залізничного вокзалу, разом сядемо на потяг і прощавай, місто, зі своїми заводами, вуличною спекою від асфальту, з усім своїм галасом та штовханиною натовпу! А нас зустріне свіже гірське повітря, запах трав, квітів і шум дзвінких джерел. А ще – верхівки Карпат, за які чіпляються хмари… Знаєш, сину, що я там зроблю першого ж ранку?

– Підеш чаклувати? – повеселішав син.

– Трохи не вгадав, – схвильовано та радісно сказала Катря. – Я встану рано-вранці та піду босоніж на луки. Там знайду траву, яку звуть по-різному: приворотзілля, Аксютина трава, горлянка сердечна, манжетка. Але найбільше мені подобається Богова слізка, бо в її листочках збираються кришталеві крапельки вранішньої роси. Я вмиюсь росою, щоб повернути свою красу й назавжди змити із себе бруд міста.

– А я піду на полонину до вівчарів, щоб заночувати з ними біля ватри, а вранці буду спостерігати, як викочується на небо сонце.

– Ой, сину! Як же гарно нам буде там! – із запалом у голосі та живим блиском в очах сказала Катерина й збільшила швидкість автівки.

Роман ледь поворухнувся, як нестерпний біль обпік груди й віддав у голову. Він тихо застогнав, але знайшов у собі сили, щоб піднести важкі повіки. Поруч трохи розпливчасто побачив дівчину в білому халаті. «Можливо, це Катерина?» – майнула думка, і він запитав: «Катрю, це ти?».

Роман ледь почув власний голос, бо губи пошерхли й злиплися, а язик ніби приклеївся до піднебіння. Знову поворухнувся й відчув біль у грудях.

– Мене звуть Сніжана, а не Катря, – ніби крізь стіну долинув до Романа голос дівчини в білому.

«Значить, я поранений і перебуваю в госпіталі Афгану», – вирішив чоловік і стомлено прикрив очі.

– Лежіть тихенько.

– Де я? – прошепотів Роман, намагаючись усе пригадати.

– Ви в лікарні. Вас прооперували, і найстрашніше вже позаду, – голос дівчини в білому халаті був лагідний та заспокійливий і Роман відчув, що засинає.

Раптом він пригадав останнє, що запам’ятав. Хлопець замахується на нього битою, різкий біль і суцільна темрява. Він збирався зателефонувати Катрі, запросити її провести разом вечір в альтанці, але не встиг, бо побачив тих виродків, які напали на Ліану. Серце шалено закалатало, коли до свідомості Романа дійшло, що Катря, напевно, чекає на нього, а він спокійнісінько валяється в ліжку й дрімає під заколисуючий голос медсестри. Чоловік різко підняв голову й застогнав від нестерпного болю.

– Вам не можна вставати, – зупинила його дівчина порухом руки. – Шви можуть розійтися.

– Мені треба зателефонувати. Негайно! – сказав схвильовано. – Дайте, будь ласка, мій мобільник.

– У вас не було із собою телефону.

– Дідько! – вилаявся Роман, згадавши, як пожбурив мобільника на сидіння авто.

– Ви можете скористатися моїм телефоном, – люб’язно запропонувала дівчина.

Роман простягнув руку, але згадав, що не пам’ятає номера телефону Катрі.

– Дідько! Я не пригадую номера! У мене в кишені сорочки лежить візитівка. Дайте мою сорочку.

– Не хвилюйтеся, бо зашкодите собі. До того ж ваша сорочка була поштрикана ножем і закривавлена. Довелося її викинути на смітник. Вам потрібно зачекати кілька днів, тоді ви зможете самостійно дійти коридором до телефону. Там є довідник, і можна знайти потрібний номер стаціонарного…

– Кілька днів?! Ви сказали, що ще кілька днів? Скільки часу я тут відпочиваю?

– Дві доби.

– Що?! – від хвилювання в Романа виступив піт на чолі. – Я тут дві доби?! А як же… Послухайте, від одного дзвінка залежить моє майбутнє. Та що там моє?.. Будь ласка, сходіть і дізнайтеся потрібний мені номер телефону.

Роман назвав прізвище Катерини й за кілька хвилин дівчина повернулася. Він із її телефону намагався додзвонитися на квартиру до Катрі, але марно – ніхто не брав слухавку. У його груди гострою голкою вкололо почуття тривоги, чогось неминучого, фатального, жахливого. Він зрозумів, що дівчина не дозволить йому вийти звідси, а потрібно було негайно, не зволікаючи жодної хвилини, сповістити Катерину про добрі новини. Романом заволоділо нездоланне бажання не лише почути її голос, а й бачити вираз обличчя, обійняти її, відчути запах волосся, що пахло лісовою ромашкою, заспокоїти і не відпускати від себе ні на мить. Треба було щось вигадати, щоб спекатися цієї медсестри, і Роман попрохав принести йому заспокійливе.