Світлана Талан - Спокута

– Я не піду без тебе, – уперто повторював Сергій.

– Якщо ж не вдасться зникнути з очей переслідувачів тут, – не звертаючи уваги на зауваження сина, продовжувала Катря, – через два кілометри знову буде такий же стрімкий поворот та лісосмуга. Тобто у нас буде дві спроби. Це не так багато, але й немало.

– Я тебе не покину, – повторив Сергій.

– Сину, для того, щоб благополучно звідси вибратися, нам, можливо (зауваж: можливо, а не обов’язково), потрібно буде заплутувати сліди й розділитися. Можливо, це не знадобиться й ми разом поїдемо потягом до самих Карпат. Але ми вже наробили багато помилок, тому зараз схибити не можемо. Ти згоден?

– Так, – зітхнув Сергій.

– Ти доїдеш до Великого Майдану, знайдеш поштове відділення й запитаєш, як знайти Орисю. Там живуть добрі та щирі люди, вони тобі допоможуть. А вже Орися відведе тебе до Марічки. Улітку приїде до неї син із Сахаліну, і якщо буде в тебе бажання, то забере із собою, допоможе знайти роботу, влаштуватися. А якщо сподобаються Карпати, то залишайся там, сину. Гори тебе захистять, не дадуть загинути чи схибити, вони мужні, мудрі та сильні. Там починали життя наші предки, там наше коріння, там ти повернеш те, що ми втратили.

– Мамо, ти говориш так, ніби проводжаєш мене, а сама залишаєшся тут на здобич звірам.

– Ні, – посміхнулася вона. – Я не можу тут залишитися, і ти це знаєш. Можливо, мені доведеться трохи покружляти, щоб замести сліди, але я обов’язково приїду до вас. Лише чекайте на мене, мої любі.

– Добре, мамо. Сподіваюся, ти знаєш, що робиш.

«Я теж сподіваюсь, що на цей раз не помилюся», – так і крутилося в Катрі на язиці, але вона лише тяжко зітхнула.

Жінка зателефонувала Іванові Герасимовичу.

– Мій любий друже, мені потрібна твоя послуга.

– Завжди радий допомогти.

– То приїзди до мене негайно, якщо можеш.

– За півгодини буду.

Катерина попрохала Івана Герасимовича купити на наступний день два квитки на потяг та прислати п’ятьох хлопців-студентів.

– Лише заплати їм за послугу та мовчання. Нехай приходять зі своїми сумками з інтервалами у дві години. Квитки привезеш сам, увечері.

– Добре. Усе зрозумів, але хотілося б знати, що ти задумала.

– Менше знаєш – краще спиш, – Катерина загадково посміхнулася.

Іван Герасимович дотримав слова, і незабаром з’явився один із хлопців. Катерина склала до його сумки деякі свої речі й наказала відвезти до камери схову на залізничний вокзал. День промайнув непомітно, бо Катерина із сином намагалися взяти із собою найнеобхідніше, а їм весь час дошкуляли своїми дзвінками та погрозами нахаби з «БМВ».

– Сину, говори, що хочеш, але тягни час, – давала пораду Катря й метушилася далі, збираючи речі.

Увечері заїхав до неї Іван Герасимович, привіз квитки.

– Потяг о п’ятій ранку, – сказав він.

– Дякую тобі, але залишилося ще одне прохання.

– Радий допомогти.

– Візьми гроші та відправ усі речі з камери схову за цією адресою, – Катря простягла папірець. – Єдине, але найважливіше прохання: ніхто не повинен дізнатися про цю адресу.

– Добре, – знизав плечима Іван Герасимович. – Ти хоча б щось мені розповіси?

– Зараз – ні, але якщо буде все добре, то я тобі обов’язково зателефоную і все розповім. А зараз скажу лише те, що від твого мовчання залежить моя та Сергієва доля. Якщо хоча б хтось дізнається про цю адресу, нас обов’язково вб’ють.

– Та ну! – підскочили вгору густі й кошлаті брови Івана Герасимовича.

– Якщо тобі нас хоч трішечки шкода й ти хочеш допомогти, то, благаю, мій любий, ніколи, за жодних обставин, не кажи нікому про неї. Добре?

– Гаразд. Домовились. А коли ти виходиш на роботу? Чи надовго їдете?

– Назавжди, – упевнено відповіла Катерина й скинула гордо голову.

Здається, все було продумано до дрібних деталей. Залишалося провести в цьому гидкому місті останню ніч і ще раз усе зважити. Увечері Катерина із сином повторили, як домашнє завдання, деталі плану, і лише тоді, коли вона впевнилася, що Сергій усе добре запам’ятав, трохи заспокоїлася.

У неї була ще одна ніч для роздумів. Як не намагалася Катря не думати про минуле, її думки весь час поверталися до Романа, до їхньої останньої зустрічі. Зараз вона вже не жалкувала про ніч шаленого кохання, яку провела з Романом. Їй завжди його не вистачало, часто поверталася думками до далекої юності, таємно навіть від себе мріяла про цю зустріч, аби пересвідчитись у своїх почуттях, розповісти про все своє життя, заспокоїтися і просто відчути себе щасливою жінкою.