Світлана Талан - Спокута

Жалкувала Катря про те, що не встигла тієї ночі розповісти про свій віщий сон, коли Роман підказав, що її дурять обоє чоловіків: син та Сашко. Також не розповіла про те, що на сільському кладовищі вони мало не зустрілися, але доля склалася інакше. І зовсім не так, як хотілося. Неземне полум’я кохання, що розгорілося в її серці при зустрічі з Романом, вона мала тепер погасити власними голими руками. Було нестерпно боляче від того, що Роман зрадив її, але кохання сильніше за зраду, воно залишиться в її душі на все життя, бо іншого вже ніколи не буде. Катерина більше не хотіла бути обдуреною та зрадженою, знаючи, як це боляче.

Вона домовилася із Сергієм, що вночі не будуть вмикати світло в кімнатах, аби переслідувачі з «БМВ» нічого не запідозрили. Тому, коли впевнилася, що син заснув, тихенько пройшла до кухні, навпомацки запалила газ на плиті.

– Прощавай, Гутник Катерино, – сказала вона, віддаючи свій старий паспорт полум’ю. – Прощавай, Тарасюк Сергію.

Полум’я лизнуло листочки їхніх документів, ніби куштуючи на смак, потім швидко та жадібно почало поглинати. А Катерина сіла за стіл і в напівпітьмі, поспіхом почала писати листа…

На дворі ледь почало жевріти, коли вона розбудила сина.

– Пора, синку, – прошепотіла, ніби переслідувачі під вікнами могли її почути.

Вони швидко зібралися, і Катерина, намагаючись не шуміти, першою вислизнула за двері. Швидко, завченим рухом, відчинила ключем Ларисину квартиру, подала знак синові. Катерина знала, що сусідки зараз вдома немає, бо консьєрж Степан Іванович розповів їй, що Лариса з Олександром кілька днів тому поїхали на відпочинок кудись до Криму на цілий тиждень. Старий намагався згадати, куди саме, але так і не згадав. Узагалі-то, Катрі було байдуже, де ця парочка зараз. Головне, що в неї залишився ключ від сусідської квартири, вікна з якої виходили на протилежний бік, де не було триклятого «БМВ». Пройшовши кімнатою, Катерина вивела сина на балкон. Сергій швидко закріпив мотузку й спустився по ній униз. Звідти подав матері знак рукою й зник, а Катря прибрала мотузку, щоб не помітив двірник і не здійняв завчасно лементу.

Проходячи спальнею, де колись Лариса з Олександром лежали на ліжку й насміхалися з неї, жінка зупинилася. Вона не знала чому, але щось їй ізсередини підказало, що треба відкрити дверцята тумбочки біля ліжка. Крадучись, ніби злодій, Катерина відчинила дверцята й побачила там… свої гроші! Так, сумніву не було, це були її гроші, бо вона сама їх перетягла кольоровими гумками: десять тисяч у кожній пачці.

– Вибачте, мої любі, – у голосі Катерини прозвучала іронія, – не ваше забираю, своє повертаю.

Вона поспіхом засунула гроші, не перераховуючи, за пазуху й уже збиралася йти, коли з тумбочки посипалися фотографії. Одна з них, що опинилася згори, змусила Катерину на мить затриматися. Спочатку вона не повірила власним очам, підняла світлину, придивилася. Сумніву не було. На ній були сфотографовані Лариса й Федір – колишній чоловік Катерини, у день їхнього весілля. Катерина перевернула фотографію, де стояла дата, і гірко посміхнулася. Лариса була тією жінкою, заради якої Федір її покинув, аби створити спільний кооператив. Вона була тією самою жінкою, котра незабаром покинула його, залишивши з носом.

– Іронія долі, – прошепотіла Катерина і жбурнула, ніби бридку холодну жабу, фото на ліжко.

У «БМВ» вимагачі один по одному сонно залупали очима, коли прочинилися двері під’їзду, але одразу ж втратили весь інтерес, бо звідти вийшла згорблена бабця з палицею, закутана хусткою.

– І не спиться ж їй! – кинув Міша, смачно розтягнувши рота в позіханні.

Бабця понесла пакет зі сміттям до металевого бачка, поставила його поруч і почала порпатися у смітнику.

– Не дай Боже до такого дожити, – сказав гарбузоголовий, вмощуючись зручніше.

Катерина, впевнившись, що переслідувачі з чорного «БМВ» нічого не запідозрили, тихенько почовгала далі.

Там, за рогом будинку, на неї вже чекав Сергій, що забрав «Опель» із автостоянки. Швидко скинувши халата, Катерина витягла подушечку, що слугувала їй горбом, і сіла до авто.

– Де твоя сумка? – запитала сина.

– Ось, – протягнув їй свою дорожню сумку. – Я перевіряв її, квитки, гроші та паспорт – усе на місці.

Катерина взяла сумку, щоб не помітив син, щось туди швидко засунула. Потім сіла за кермо, перехрестилася.

– З Богом! – сказала вона, і вже за кілька хвилин ще безлюдними та тихими проспектами міста мчав сріблястий «Опель», несучи своїх пасажирів подалі від небезпеки.