Світлана Талан: Спокута

– Ромко, Ромчику, любий…

Здавалося, що він божеволіє. Потрібно було покласти цьому край, і він сам повинен був упоратися з таким станом.

– Я піду до Ніни, Катрю, – повторював він до ранку, і перед очима була Катря. – Катрю, відпусти, – благав він. Не відпускала…

Напередодні Водохреща Роман з Івасиком знову пішли до Марічки. Вони постукали у двері й на порозі постала перед ними Марічка, стомлена, змучена, бліда. Не встиг Івасик рота відкрити, як жінка глухим голосом сказала:

– Приходьте наступного дня після Водохреща. Чекаю на вас о дев’ятій ранку.

Сказала й зачинила за собою двері.

– Агов! Шановна! – Івасик рипнувся до дверей, але Роман його притримав за рукав.

– Не треба. Один день нічого не змінить, ходімо додому, – сказав йому Роман.

– Та чи язик у неї відсох би, якби пояснила, у чому річ! – сплюнув Івасик і виматюкався.

Чоловікам не залишалося нічого, як повертатися додому. На півдорозі вони зустріли хлопця й дівчину, що дерлися вгору.

– Здається, це наші знайомі, – сказав Івасик. – Червона Шапочка та її хлопець.

Коли молоді люди порівнялися, чоловіки привіталися.

– Можете вертати назад, – сказав Івасик. – Відьма сказала, щоб приходили післязавтра о дев’ятій ранку.

– Вона не відьма! – невдоволено кинула їм дівчина. – І це вам сказала прийти післязавтра, а не нам.

– Хочете час згаяти – ідіть! – сказав Івасик, оминаючи дівчину.

– Богданко, ходімо й ми назад, – сказав дівчині Сергій.

– Коли прийдемо?

– Післязавтра в мене вихідний, тоді й прийдемо.

– Добре, – погодилась дівчина.

Марічка ніколи не відчувала себе такою виснаженою. Вона була вкрай здивована того дня, коли незнайомий чоловік увійшов до її оселі з жінкою, яку називав Мартою. Марічка звикла бути терплячою з хворими, які до неї зверталися, і за багато років навчилася стримувати свої емоції. Тож коли побачила перед собою Катерину, не вигукнула «Катрю!», не кинулася до неї обіймати. Про халепу, в яку потрапили Катерина із Сергієм, вона вже знала з розповідей хлопця, а ось що її рідна племінниця втратила пам’ять, дізналася від чоловіка, який привіз до неї Катрю. Катерина нічого не пам’ятала зі свого минулого – про це Марічка дізналася після того, як вони залишилися наодинці, тож стало зрозуміло, що роботи буде багато. Марічка вперше зіткнулася з такою проблемою хворої, але мала у своєму запасі неперевірені методи лікування. Жінка знала, що їй доведеться докласти чимало зусиль, щоб допомогти Катерині, викластися вщент, не спати ночами, що може привести до виснаження її організму. Марічка вирішила, що зробить усе можливе й навіть більше, щоб вилікувати рідну племінницю. І жінка прийнялася до роботи. Щодня щось варила, напувала Катерину відварами трав, читала молитви, кудись зникала то на цілий день, то вночі, возила хвору по монастирях і церквах, а коли залишала Катерину вдома саму, суворо наказувала нікому не відчиняти двері, ні з ким не спілкуватися і читати Біблію.

– Якщо мене хоча б один раз ослухаєшся – вижену, – наказувала Катерині.

– Добре, тіточко Марічко, – покірно погоджувалася Катерина.

Марічка всі дні дотримувалася суворого посту, іноді забувала поїсти упродовж дня й була весь час у роботі. Часом вона відчувала, що в голові так паморочиться, що ось-ось зомліє. Тоді вона лягала на підлогу, прикривала очі й просила Катрю читати Біблію вголос. Катерині було лячно. Їй здавалося, що жінка вже не дихає, але тремтячим голосом читала Святе Письмо доти, аж поки Марічка не підводилася. Господиня завжди казала: «Дякую тобі, Боже, що дав сили!», і знову бралася до роботи. Здавалося, що час зупинився для них обох, так що кожен новий день ставав ще довшим, але вони мали терпіння.

Напередодні Водохреща Катерина сказала Марічці, що бачила дивний сон.

– І що тобі, Марто, наснилося? – стомлено спитала жінка.

– Навіть не знаю, чи то сон був, чи мені привиділося серед ночі, – сказала Катерина. – Я побачила пучок світла, а в ньому – жінку в мерехтливому червоному вбранні. Вона не назвалася, але я чомусь знала, що то Пресвята Богородиця. Вона тримала в руках немовля і я не могла відірвати від дитинки очей, бо мені здалося, що то мій син. Богородиця, ніби почувши мої думки, промовила до мене: «Незабаром ти побачиш свого сина». Я хотіла попросити в неї вибачення за всі свої гріхи та сина, аби лише побачити його, згадати, який він, але жінка не дала мені мовити й слова, сама заговорила. «Спокута», – промовила вона. «Що мені зробити? Як спокутувати гріхи, коли я навіть не знаю, що накоїла і де згрішила?», – подумала я, а вона й каже: «Уже все позаду. Ти спокутувала гріхи. Змий їх водою». Промовила таке і зникла… Пані Марічко, що то за сон був? І чи сон?