Світлана Талан - Спокута

– Не переймайся, – посміхнувся їй Сергій. – Може, настрій поганий був.

– Я звикла до її дивацтв, але щоб на поріг не пустити… Ні, таке вперше. Я вже грішним ділом подумала, що в неї у хаті злодії. Слухай, а може, й справді в неї за спиною стояли грабіжники зі зброєю? – дівчина з переляканими очима завмерла із тарілкою в руках.

– Не фантазуй, Богданко!

Сергій обійняв дівчину за плечі, поцілував у шию. Шовковисте волосся приємно лоскотало його щоку, вабило запахом парфумів і дівочого тіла. Він узяв тарілку з рук дівчини, поставив на стіл.

– Не будемо думати про погане, – сказав він. – Нехай воно залишається в цьому році. Гаразд?

– Добре! – посміхнулася дівчина у відповідь.

Івасик повернув шампур із соковитими чималими шматками м’яса, бризнув на них вина з пляшки. Краплі впали з них на вугілля, котре одразу несамовито зашкварчало. Роман спочатку навіть пошкодував, що так легко пристав на пропозицію друга приїхати до нього, а зараз вже заспокоївся, і запрошення не здавалося вже таким безглуздим. Свіже морозне повітря дражнив запах смаженого м’яса й диму, на вулицях було людно, лунали хлопки петард і темне небо час від часу підсвічували різнокольорові вогники салютів.

– Як тобі Ніна? – спитав Івасик Романа, запаливши цигарку.

– Господиня? – Роман знизав плечима. – Не знаю.

– Друже, без образ, якщо щось, то моя Світлана, гостя.

– Та можеш їх обох забирати, – засміявся Роман.

– Ні, я по-дружньому поділюся, – пожартував йому в тон Івасик. – Світлана мені більше подобається, але Ніна також симпатична і, зверни увагу, порядна жінка, вдова, діти вже дорослі, живуть окремо, так що…

– Не забивай мені баки, – сказав Роман. – Ти краще скажи, хто тобі до вподоби більше: Марта чи все-таки Світлана?

– Потім розберуся, – посміхнувся Івасик. – Мені з ума не йде знахарка. Визвірилася на нас, аж мороз по шкірі пішов.

– До хати не пустила, – додав Роман.

– Три тижні чекати. Оце загуляємо!

– Ні, я раніше додому поїду.

– Не кажи гоп, поки не перескочиш! Може, тебе так звабить Ніна, що я повернуся, а ти тут залишишся. А що? Станеш ґаздою, корів, овечок пастимеш, бджіл розведеш…

– Щоб тобі язика покусали! – засміявся Роман.

Ніна й справді проявила неабиякий інтерес до світловолосого Романа. У святкову ніч вона не зводила з нього закоханих очей, намагалася догодити у всьому, запрошувала на танок, намагаючись притиснутися до його тіла, але чоловік, попри те що добряче випив, тримав між ними дистанцію. Під ранок у Романа вже шуміло в голові від спожитого спиртного, і залицяння Ніни вже не здавалися такими набридливими. Жінка вирішила, що її час настав, і в коридорі припала губами до його вуст. На мить Романові стало приємно. Тепле, піддатливе жіноче тіло було так близько, воно вабило, й від того ще більше зашуміло в голові. Він прикрив очі й відповів на поцілунок.

– Ходімо зі мною, – гаряче прошепотіла Ніна, хапаючи його за руку.

Роман вже готовий був піддатися спокусі й сказати «Так», коли перед очима постала Катря. Вона кинула на нього сумний, сповнений докору погляд і зникла. Роман легенько відсторонив від себе жінку. Його ніби обпекло варом від однієї думки про близькість з іншою жінкою.

– Вибач, – стиха сказав він.

– Що трапилось? Щось не так? – прошепотіла жінка.

– Дико болить голова. Мені треба відпочити.

– Я проведу тебе, – глухо сказала жінка.

Наступного ранку Роману було незручно перед Ніною. Він поснідав разом з усіма й пішов погуляти містом. Після обіду Роман сказав Івасику, що переходить жити в приватний готель.

– Якого дідька?! – здивувався Івасик.

Роман стисло дав зрозуміти, що не хоче подавати надію жінці.

– А знаєш, Ромчику, напевно, і ми зі Світланою знімемо там номер на двох, – сказав Івасик. – Навіщо набридати Ніні?

– Як знаєш. А як же Марта?

– Марта…

Івасик замовк, згадавши жінку, яка змусила його серце калатати в грудях по-новому, воскресивши давно забуті почуття.

– Ромчику, Марта – неймовірна, але вона не моя жінка, – сказав він задумливо.

– А Світлана?

– Провести час із нею буде цікаво, – ухилився від прямої відповіді Івасик і спитав: – Так ти не проти, щоб ми стали сусідами?

– Скільки завгодно! – посміхнувся Роман.

Зимові дні були сонячними, мороз – помірним, тож Роман із другом та Світланою мали змогу кататися на лижах і насолоджуватися гірськими неперевершеними пейзажами. Вечорами вони збиралися за столом невеликою компанією десь у кав’ярні й вели розмови до півночі. Наставала ніч, і Роман залишався наодинці зі своїми думками. Він розумів, що все життя не буде жити один, тож рано чи пізно його доля зведе із жінкою, з якою він буде близький. Роман навіть кілька разів посеред ночі зривався з постелі, вдягався і швидко йшов із готелю на ґанок, маючи намір зробити цей крок, перебороти в собі скутість, розвалити міст позаду себе, бо було розуміння, що його кохана Катря залишилася там, на тому боці мосту, звідки немає вороття. Він хотів піти до Ніни, але щойно опинявся на повітрі, одразу мороз охолоджував його запал, і ніби невидима сила ставала залізобетонною стіною між ним та тією жінкою. Він робив крок уперед, але ноги ставали стопудовими. Намагався не думати про Катерину, але перед очима знову й знову виникав її образ, а очі коханої дивилися на нього з осудом і болем. Він повертався в готель, не роздягаючись, падав на ліжко, а у вухах дзвеніло, шуміло, гуло, і крізь ці звуки він чув голос Катрі. Вона весь час кликала його: