Світлана Талан - Спокута

Роман замовк. На мить він і справді повірив у диво. Йому навіть здалося, що Катря стоїть позаду, і варто лише повернутися, щоб її побачити. Роман затамував подих і відчув, як шалено стугонить у грудях серце. Він повільно обернувся, сподіваючись на те саме диво, яке сам щойно вигадав, але позаду були лише два розчулених чоловіки, які тримали одне одного за руки. Вони були настільки схвильовані, що втратили дар мовлення і лише повторювали:

– Синку!

– Батьку!

– Миколко!

– Я шукав тебе!

– Пробач, синку!

Роман попрощався із Катрею і мовчки пішов до автівки. За ним ішли два чоловіки, яким потрібно було сказати багато чого одне одному, але заважали емоції. Роман сів за кермо, батько із сином – позаду. Усю дорогу вони мовчали. Роман довіз їх до будинку Миколи, віддав господареві ключі, сам викликав таксі й дістався додому. Звідти він зателефонував Івану й розповів новини.

– Приїжджай до мене, – у відповідь запропонував Івасик. – Марта пробуде тут три тижні, тож мені немає сенсу повертатися додому. Відпочинемо тут, розвіємося, я вже сам забув, коли можна ось так прокинутися і бачити навколо таку красу, не думати про справи, а просто насолодитися життям.

– Я подумаю.

– Що там думати, коли вільний, як вітер! Приїжджай негайно!

– На потяг, напевно, квитків вже немає, – невпевнено промовив Роман.

– А ти спробуй! Якщо довго не збиратимешся, то встигнеш до Нового року, – наполягав Івасик. – А я до того часу дівчат знайду. Не будемо ж ми у свята пики одне одного розглядати?! Ну що? Переконав тебе?

– Так. Уже збираюся, – відповів Роман і дістав із шафи дорожню сумку.

До Нового року лишалися лічені години. Сергій із Богданкою закінчили усі приготування до свята в її будинку й вирішили, що час нести подарунки Марічці. Дівчина задумала подарувати жінці кімнатну квітку, що саме на днях розквітла. Вони довго вовтузилися, намагаючись сховати тендітну фіалку в горщику від морозу. Сергій запропонував квітку поставити в картонну коробку, а потім ще й замотати її у теплу хустку. Коли нарешті всі приготування були закінчені, Сергій взяв в одну руку пакунок з настільною лампою, в іншу – сховану від морозу квітку й разом із Богданкою вирушили до Марічки.

Дістатися до підйому було неважко, їх підвезла автівка, а далі вгору потрібно було йти пішки.

– Може, у пані Марічки хліба вдома немає, а я припруся до неї з квіткою, – бідкалася Богданка.

– Пані Марічка сама спече хліб, якщо треба буде, – заспокоїв її Сергій. – Головне, щоб мука й дріжджі були.

– Напевно, потрібно було купити хоча б кілька кілограмів муки, – не вгамовувалась Богданка.

– Якщо потрібна мука, то я спущусь донизу й куплю, – сказав хлопець. – Тепер заспокоїлась?

– Поки ти змотаєшся, настане свято, – зітхнула дівчина.

Сергій подивився на дівчину. Вона розгублено й сумно кліпала очима. Він поставив коробки на сніг, обійняв Богданку за плечі, подивився їй прямо в очі.

– Моя люба дівчинко, – сказав він лагідно. – Щоб не бачити сум у твоїх очах, я збігаю не лише за мукою для пані Марічки. Я оббігаю всі гори, знайду те місце, де можна зупинити час, пригальмую його, щоб лише встигнути зустріти Новий рік разом із тобою.

У дівчини в очах засвітилися, заграли веселі промінчики, і вона дзвінко розсміялася.

– Ти такий кумедний! – сказала вона.

– Бо кохаю тебе! – сказав Сергій і поцілував дівчину в губи. – У тебе навіть на морозі теплі й смачні, як суниці, губи.

– Бо їх гріє кохання. А чому як суниці?

– Не знаю чому, але мають смак суниць, – сказав Сергій і згодом додав: – Моя мама не любить суниці.

– Чому?!

– Не знаю, – знизав плечима. – Якось сказала мені, що в неї на них алергія, але мені здалося, що то неправда. З ними в матері пов’язане щось особисте й неприємне, таке, про що вона не хоче згадувати, – задумливо промовив він. – Коли мама повернеться, то я спитаю в неї про суниці.

– Ти сумуєш без неї? – Богданка припала до грудей Сергія.

– Так. Чекаю щодня.

– Вона повернеться.

– Я знаю. Ось тільки коли? У листі вона написала, що чекати потрібно два роки. Це дуже довго. Я її не бачив трохи більше ніж півроку, а здається, що вічність. Коли чекаєш, то час тягнеться довго, коли поспішаєш щось зробити, то навпаки, час біжить попереду твоїх справ.

– Я буду чекати разом із тобою. Кажеш, два роки? Якщо розділити на нас двох, то вийде лише один рік. Чи не так, Сергійку?

– Так, – посміхнувся хлопець, – Усе так, моє сонечко! Ходімо, а то день короткий, а нам потрібно завидна спуститися донизу.