Ллойд Дуґлас - Прекрасна одержимість

Перш ніж він заснув, Боббі надіслав телеграму до Ненсі.

джойс негайно потрібна в нью-йорку крапка томмі відмовився від хмелю крапка живе новими амбіціями крапка потребує регулярної наснаги підбадьорення товариства крапка наполегливо порадьте їй допомогти йому крапка опишіть це їй як важливу соціяльну роль крапка вона далі буде працювати в лізі захисту крапка ви не мусите казати їй цього крапка з любов’ю містер порятуй p s і надій на успіх більше ніж зазвичай коли дбаєш про инших р м

У неділю вдень, коли він заснув у своєму шезлонзі, його збудили і попросили підтвердити одержання радіограми. Він вдоволено усміхнувся.

джойс виїхала до нью-йорка опівдні

– Патриція чудово малює – продовжила Максина, передаючи Боббі його горня.

– Та невже?

– Батиком.

Очі Боббі байдуже блукали по заголовках першої сторінки "Ле Матен" під ліктем.

– Якісь новини?

– Ні… Але – що це? семеро американців травмовані в залізничній аварії неподалік… О мій Боже!

Максина поспішила услід за ним, коли він помчав з кімнати щоб викликати таксі. Упродовж наступних кількох хвилин, поки він нестямно кидав найпотрібніші речі в сумку, вона не відступала від нього, витягуючи уривки фраз… Жахлива пригода… мій найкращий друг… мушу їхати… страшенно шкода… Ні!.. Ні!.. Мушу йти – негайно!

– Але – Боббі!.. Моя вечірка!.. Ти ж не зможеш мені такого заподіяти!.. Будь розважливий!.. Ти ж можеш вирушити увечері, нічого не станеться!.. О, я думаю, що це просто надто жорстоко – надто жорстоко!

Він не слухав її… Обід?… Сміховинно!.. Він поцілував її вологе лице й побіг… Не було часу на повільну автоматичну підойму. Він помчав униз сходами.

Зазвичай оглушливе ревіння пропелерів доводило його до відчаю; потроху згризало нерви. Сьогодні він майже не помічав гуркоту. Він не бачив нічого дорогою до летовища Ле-Бурже, і так само байдужим був йому даленіючий краєвид, коли П’єр Лоде спрямував угору ніс свого повітряного судна і стрімко піднісся до хмар, виконуючи, як він хвалився того дня, рекордний політ з Парижу до Рима.

Боббі досі стискав газету в руці; це не було потрібно, тому що він пам’ятав майже кожне слово… Учора пізно ввечері експрес Неаполь – Рим… розбився поблизу Чампіно… розімкнутий перемикач… місіс Гелен Гадсон, провідниця гурту туристів… смертельно травмована… переведена до Англійського шпиталю на Віа Номентана в Римі.

Він пригадав те місце… невеличкий шпиталь… Ардмор… добрий чоловік… головний лікар… спеціяліст з горла. Він знав його.

Повільно ішов час. Подеколи напруження відступало, і він, кволий, лягав на подушки, запитуючи себе, якою мірою його дрижання спричинене двигтінням повітряного судна. Тоді його проймала тривога, висушуючи горло, викликаючи нудоту.

Дорозі не було кінця. Видавалося, що так само довго їхати з черепашою швидкістю тридцять миль на годину від летовища до шпиталю.

Таксі завернуло у лікарняні ворота і сповільнило рух, виїхавши на покриту жорствою доріжку з густим живоплотом. Воно спинилося під дашком. Він не запам’ятав те місце таким понурим, мовчазним, зловісним, яким воно видавалося нині. Він міркував, чи саме таким виглядав Брайтвуд людям, які приходили, стривожені, підупалі духом, щоби запитати, чи дихають ще їхні любі.

Так, доктор Ардмор тут, визнали у приймальні, але навряд чи його можна побачити… Так, дуже заклопотаний нині… Місіс Гадсон?… Вона ще жива… Чи не хотів би він сісти?… У приймальні його прийняли зі співчуттям.

Боббі нервово нашкрябав цидулку.

– Віднесіть цю картку доктору Ардмору, – сказав він, – і переконайтеся, що він отримав її!

За кілька хвилин осадкуватий, посивілий чоловік сорока п’яти літ квапливо попрямував через коридор і простягнув йому руку.

– Так, я Ардмор. Сьогодні ми тільки-но говорили про вас, докторе Мерріку. Це справді велика честь… Гадсоне… Мій друже, на жаль, ми не зможемо врятувати її… Ні, поки що нічого не робили… Надто рано – ви розумієте. … Струс мозку… Донеллі мусить трохи зачекати… Він вважає, що сьогодні вже можна спробувати… але надій у нього немає… Чи притомна? О – час від часу; частково. Ми мусили знеболити її, ви ж знаєте… Певен, вона розуміє, що цілком осліпла.

– У такому разі контузія вкрила потиличні долі!

– Саме так! Просто в потилицю! Дуже глибоке ушкодження!.. Крім того, зламано ребра. Це також погано. Послаблює опір… Донеллі вирішив ополудні, що операція на голові марна, однак зважився на неї… Він не бачив надто багато випадків на взір цих. Я хотів би мріяти – але – мій Боже, чоловіче! Ви тут! Ви це зробите! Донеллі буде вельми вдячний!