Ллойд Дуґлас - Прекрасна одержимість

Сповнена такої рішучости, вона залишила в кабінеті слівце, що хотіла би поспілкуватися з доктором Мерріком, як тільки він повернеться після сніданку й короткого сну, який пообіцяв собі. Коли надійшла звістка, що молодий американський хірург вже в будівлі, Джулі пішла нагору, щоб зустрітися з ним. Він тепло привітався з нею, сказавши, що вона дуже старанна і, запропонував відлучитися і поспати кілька годин. Він подбає про те, щоб її відпустили негайно.

Вона похитала головою.

– Мені не хочеться спати. Я зачекаю до полудня. Доктор Ардмор розповів мені, що моя пацієнтка не має знати, хто її лікує. Тому я знову наклала пов’язку на очі. Я пояснила, що кілька годин їй не можна дивитися на яскраве світло. Сподіваюся, що не вчинила нічого поганого, пане.

– Ви дуже винахідливі, – промовив Боббі, намагаючись зобразити незворушність на лиці. – Можливо, я мушу ще про щось дізнатися, перш ніж зайду туди?

Вона зарум’яніла від щирої гордости.

– Так, пане. Якщо ви не заперечуєте, я сказала їй, що оскільки вона не розмовляє вільно італійською, то я перекладатиму всі розмови з вами. І цього ранку можна запросити доктора Донеллі, коли ви будете проводити огляд. Чи ви не заперечуєте?

– Міс Крейґ, – промовив врочисто Боббі, – ви марнуєте тут свій талант. Вам належить працювати в дипломатичній службі.

– Сподіваюся, що ви не смієтеся з мене, пане… Доктор Ардмор сказав, що вона не має знати – і я не бачу жодного иншого способу, як влаштувати це.

– Ви впоралися дуже добре, – зауважив Боббі. – Я помиюся і перевдягнуся в инший халат.

Гелен виповзала з етерного заціпеніння; з сьомої години періоди притомности дедалі частішали; навіть вдячно усміхнулася, відчувши лагідність рук Джулі.

– Так рада! – пробурмотіла вона, коли Джулі запевнила її, що вона буде жива і здорова, як раніше.

– І я бачу!

Вона піднесла білу руку і кволо смикнула за край пов’язки над очима. Джулі поспішила поправити її.

– Можливо, завтра, – пообіцяла вона. – Сьогодні він хоче, щоб вони були захищені.

– Дуже добре, – мовила вона, слухняно зітхаючи, – йому, мабуть, краще знати.

Невеличка постать Джулі зіщулилася, коли зайшов доктор Меррік, вбраний в позичений хірургічний халат, у супроводі меткого Донееллі, що привітав її зливою хвали за внесок у цю щасливу подію. Вона не промовчала і застерегла, щоб він випадково не розкрив їхній секрет. Донеллі енергійно кивнув і хихикнув.

Доктор Меррік відразу підступив до столика біля ліжка, прочитав лікарняну картку і взявся перевіряти, чи останнього разу правильно виміряли пульс.

– Будь ласка, скажіть лікареві, – повільно промовила Гелен, – що пов’язка на моїх грудях надто туга. Чи не можна її зробити зручнішою?

Джулі ретельно переклала прохання швидким італійським реченням, що складалося з одного слова і двохсот складів – переважно голосних.

Побачивши, що хірургічний бандаж навколо грудей накладав Донеллі, доктор Меррік з природної увічливости дозволив колезі вирішити, чи бажає він його замінити. Відступивши назад, він мовчки дав знак доктору Донеллі, що це питання залежить від нього. Однак Донеллі гаряче запротестував, розчепіривши пальці, що шалено бажає ознайомитися з технікою свого гостя. Усвідомивши, що тепер суперечки недоречні, Боббі зняв покривало, оглянув широкий бандаж, відстебнув його, відгорнув аж до молочно-білої оксамитової шкіри, уважно обстежив знебарвлене місце переломів і фахово наклав бандаж ще раз.

– О тепер вже набагато краще, – вдячно зітхнула його пацієнтка.

Джулі сипнула цілим каскадом музичних італійських слів, і лікар буркнув, що зрозумів.

– У нього дуже ніжні руки, – пробурмотіла сонно Гелен.

– Чи мені слід це сказати йому, мадам, – запитала Джулі, поки її очі жваво вивчали його лице.

– Ні… Скажіть йому, що я вдячна за ще одну зустріч з ним.

У Боббі зненацька з’явилася необачна ідея. Неоковирною італійською фразою, яку пам’ятав ще з дитинства, він пробурмотів, що вельми радий – і, злякавшись власної відваги, підійшов до вікна, щоб виписати рецепт.

Очі Джулі уважно стежили за напіввідкритим лицем пацієнтки. Вона готувалася перекласти заувагу лікаря, але помітила, що її уста розкрилися; і нижню губу ледь прикусив рівний ряд білих зубів, а по глибоких ямочках на щоках повільно пробіг рум’янець.

Нервовими пальцями Джулі застебнула комір халата, поки її сентиментальне серденько дико стукотіло… Вона знає! – подумала Джулі… Схилившись над пацієнткою, вона промовила лагідно: