Ллойд Дуґлас - Прекрасна одержимість

– Мабуть, ви самі зрозуміли, що сказав щойно лікар. Так чи ні?

Відповіді не було. Вона знову поринула в дрімоту. Але усмішка затрималася в неї устах, і рум’янець не сходив зі щік. Коли вони вийшли, доктор Меррік кивнув Джулі підійти до дверей і тихо прошепотів:

– Ви можете забрати з очей пов’язку, поки вона спить. Так буде зручніше.

За півгодини вона прокинулася знову. Прикипівши очима до Джулі на кілька хвилин, вона обмацала комір свого халата і витягла невеликий срібний хрестик. Міцно взявши його в обидві руки і притисши до серця, вона спитала:

– Звідки ви знали, що він мені потрібен?

– Я не знала, мадам. Ви, мабуть, мали його з самого початку.

Запала довга мовчанка.

– Коли ви одягли його мені? Я щойно його знайшла.

– Я не вдягала його, мадам.

І знову настала тиша.

Спостерігаючи, що її пацієнтка незграбно прикладає до очей краєчок покривала, Джулі поспішила дати їй хустинку; тоді обернулася і задумливо пішла до вікна.

– Ви бачили, як він це робив?

Джулі не оберталася від вікна, відповідаючи тремтливо:

– Ні, мадам. Він попросив мене піти з покою.

– Бідний… милий!

О дев’ятій годині того вечора прибула Меріон Досон, і Боббі зустрів її на вокзалі.

Прочитавши новину про трагедію, вона спромоглася відразу ж пересісти на найкращий поїзд, що прямував на захід. Її нестямну телеграму, надіслану до шпиталю ще в дорозі, передали Меррікові, який зателеграфував на поїзд, щоб розрадити її. Повідомлення вона отримала о десятій. Телеграма від нього не виглядала надто дивною, бо вона знала, що він, імовірно, прочитав розповідь про аварію в Парижі.

– О Боббі, – як чудово! – вигукнула вона, мало не плачучи, коли він розповів їй, що все веде до скорого одужання. – Чи можу я побачити її?

– Краще не сьогодні. Вона повеселішає вранці.

– І, гадаю, ви, двійко благословенних закоханих, вже зрозуміли, що потрібні одне одному, чи не так?

– Ну, ще ні, – сказав він, вагаючись. – Бачите, я опинився в досить ніяковому становищі, тому що виконав операцію сам. Я не бажаю користатися почуттям вдячности, яке вона може відчувати до мене. Насправді, вона взагалі не знає, що я тут.

Меріон побагровіла від обурення. Таксист стояв під відчиненими дверима, чекаючи, поки вони сядуть; але вона знехтувала цей жест і сердито зиркнула на свого земляка.

Боббі Мерріку, я вважаю, що це просто ганебно! Ви повсякчас залишали цю милу душу в невіданні і змушували її до безвідповідальности. І тут ви об’являєтеся знову з парою ваших гидких секретів! Гаразд, ми ще побачимо, чи зможете ви так використати її цього разу! Коли я стрінуся з нею вранці, то обов’язково розповім їй! Навіть не смійте думати, що я стану співучасницею ще однієї такої тайни!

Він майже не сумнівався в тому, що це таки станеться. Під час короткої поїздки до Квіриналу, де він забезпечив кімнату для неї, Боббі якомога більше розповідав про операцію, намагаючись відвернути її увагу від досади, викликаної його ставленням до Гелен.

Цього ранку я від’їжджаю до Відня, – сказав він, переконавшись, що її належно прийняли в готелі. – Доктор Донеллі може накладати пов’язки не гірше від мене. Тепер небезпека минула, і в мене немає причин залишатися; особливо тоді, коли ви так вперто бажаєте розповісти їй усе.

– Це єдина порядна річ, – відрубала уперто Меріон. – Вона має право знати… Гаразд, передайте вітання Джекові і скажіть йому, що я повернуся, коли Гелен більше не потребуватиме мене. Цікаво, чи вона мені пробачить!

– Сподіваюся, люба; але я би не плекав марних надій… Прощавайте!

Увечері він проконсультувався з Донеллі і відчув, що віддає свою пацієнтку в компетентні руки. Він зайшов до кімнати Гелени і застав її уві сні; узяв руку, потримав хвилину і вийшов, лише раз кивнувши сестрі, яка замінила Джулі. У приймальні він написав їй записку, дякуючи за виняткову "відданість та винахідливість" і додав істотну суму на знак вдячности (якою вона оплатила тримісячну відпустку у Швейцарії).

Примирення відбулося негайно і без зайвих розмов, як тільки Меріон прийшла наступного ранку. Вони розцілувалися і трохи поплакали. Джулі попросила дозволу піти і залишила їх самих.

– Гелен, люба, – прошепотіла Меріон у ту мить, коли зачинилися двері, – ти ніколи зможеш вгадати, хто зробив тобі операцію!

– О ні, можу, – повільно проказала Гелен, усміхаючись.

– Добре! Він думав, що зможе приховати це! Коли ти дізналася?