Ллойд Дуґлас - Прекрасна одержимість

– І ви не змарнуєте часу, вивівши їх, – сказав Боббі. – І не менш цікаво вести їх уперед. Вони не мають повернутися! Однак повернуться – якщо їм не покажуть щось цікавіше від нетрів, де вони блукають.

Він вийшов з їхньої оселі о четвертій, і Макларен провів його до великого автомобіля-купе, що стояв на узбіччі.

– Мерріку, – промовив він досить боязко, – чи не міг би я попросити вас наступної неділі знову прийти до моєї церкви? Я хотів би запропонувати щось конструктивніше – і хотів би дізнатися про вашу реакцію.

– Радо би прийшов, але саме в той час буду далеко в морі. Відпливаю в суботу до Франції, дорогою до Відня, щоб зустрітися з колегою. Я радо прийду, коли повернуся.

Він натиснув на стартер і могутній двигун загудів.

Макларен потис йому руку.

– Мерріку! – це хвилинку!.. Ми, модерністи, намагаємося показати, що релігія не суперечить науці. Тепер ми мусимо доводити, що релігія і є наукою! Чи не це ви мали на увазі?

– Якраз! Саме це і ніщо инше! Ви зрозуміли! Бажаю вам наснаги! Зустрінемося у вересні!

Максина Меррік, наливаючи каву в сонячній кухоньці своєї луїзіянської квартири на бульварі Османа поблизу площі Етуаль, боязко підвела очі на свого видатного гостя, не вірячи тому, що це її син.

Його рот чомусь змінився. Обділена будь-яким талантом аналізувати характер, Максина не спромоглася розпізнати зміну, але якийсь прихований інстинкт підказував їй, що вона не просто функціональна, а органічна, структурна.

То не був аскетичний вираз, як і песимістичний; але він позбавив його юначої туги. Він вже не благав, не передчував і навіть не допитувався; він приймав. На устах не було і сліду від тугої опуклости через приписувану собі непомильність; зарозумілої випнутости самозаспокоєння; виглядало, що їх турбують лише факти, і вони навчилися бути вимогливими до них. Побачивши справжні факти, уста приймали їх, хай якіими вони були: лагідними, як травневий ранок, чи страшними, як смертний гріх.

І очі його також якось змінилися. Видавалося, що вони запали глибше, не те щоб примружувалися, але втікали від речей, які виглядали неприємно – досвідчені очі, що звикли споглядати страждання, не зостаючись байдужими. То не були втомлені чи сумні очі, то були очі, які бачили стільки, що навряд чи колись широко розкриються від подиву. Вони не стверджували цинічно, що ніхто не здатен вразити їх; однак ви розуміли, що ніщо сказане чи зроблене не здатне змусити їх кліпати від зачудування.

Руки його також змінилися; ті самі довгі, тонкі, артистичні пальці – але вони вже не торкалися боязко речей. Вони досягли рішучости, спокою, впевнености, які не приходять ціною меншою, ніж чесний, невтомний, проникливий досвід роботи з фактами – навіть якщо факти ці невимовно неприємні.

Одно слово, то були уста, очі й руки хірурга.

Рішення Боббі здобути фах не змогло приємно вразити Максину. Окрім почуття – яке вона довго і вередливо висловлювала – що він марно поневолює себе, це рішення аж ніяк не зворушувало її. Після закінчення курсу з медицини вона лише попросила його, щоб тепер, після завершення навчання, він приїхав до неї і провів з нею літо. Згодом, коли він взявся за роботу з відданістю, що межувала з монастирським аскетизмом, вона призналася сусідам, як це несправедливо – віддавати своє життя чужакам, коли матір-удова так відчайдушно потребує його. Її нечасті листи, написані пурпурним чорнилом і великими розтягнутими літерами, ридали з жалю до себе і сердитими звинуваченнями в байдужості; але подорожувала вона не менш часто, і рідко бувала сама, окрім як уві сні.

Однак, коли її увагу звернули на те – сама вона ніколи не читала журналів чи ревю – що молодий доктор Меррік з Детройта – чи це, бува, поцікавився її співбесідник, не Боббі? – зажив слави тим, що винайшов унікальний хірургічний інструмент, гордість матері не знала меж. Раптово усвідомивши, що вона, багато років тому, принесла його в жертву на вівтар служіння людству, і з великою надією чекала, коли безкорисливе зречення материнських домагань до нього набуде публічного визнання, Максина поспіхом почала пожинати плоди свого мужнього і неремстивого мучеництва, запрошуючи всіх без винятку поглянути на вогнище, де вона попеліла упродовж безкінечних днів, коли віра й надія звисали на краю прірви.

Упродовж тижня вона обходила своїх знайомих, приймаючи зі щасливими слізьми їхнє збуджене вітальне щебетання, і послала солодкаву й сентиментальну телеграму своєму синові з пристрасною подякою милосердному Богові за те, що здійснив усі її чудесні мрії, заплативши за неї чотириста п’ятдесят франків.