Ллойд Дуґлас - Прекрасна одержимість

– Я була впевнена, що ти, Боббі, дійдеш до такого рішення, – тихо зауважила Ненсі, – і я відчуваю ще більшу певність – тепер, після того як рішення ухвалено – що ти досягнеш мети.

– Ваша надія допомагатиме мені – дуже!

– А тепер ти хотів би дізнатися все про доктора Гадсона, чи не так?

У цю мить невеличкий кабінет видався задушним. Вони поїдуть автомобілем. Боббі сидітиме за кермом і слухатиме; Ненсі говоритиме. Упродовж цілих двадцяти миль їм довелося обганяти недільний транспорт на людних бульварах; але тепер, зменшивши швидкість, вони проїжджали затишнішу приміську вулицю. Ненсі пригадувала найбільш виняткові факти з життя свого героя, особливо ті, що пов’язані з його широким колом філантропічних зацікавлень і давньою примхою втаємничувати їх.

– А його сім’я знала?

– Сумніваюся. Джойс була ще малям, коли він почав робити ці чудернацькі речі людям, і навряд чи коли-небудь казав їй. І місіс Гадсон, відвідавши шпиталь щойно минулого четверга, ставила питання, які вказують на те, що він не посвячував її в цю царину свого життя. Багато тих, для кого він був опікуном та жертводавцем, приходили поспівчувати їй, а деякі пропонували їй допомогу на той випадок, якщо вона її потребує. Природно, що їй стало цікаво.

– Так; про це я знаю тільки трохи. Дізнався тільки сьогодні. До мене заскочив Том Мастерсон, коли я готувався покинути Видимер опівдні. Він повіз Джойс до котеджу Гадсона, де місіс Гадсон живе кілька днів. Він прийшов спитати, чи я приєднаюся до них того дня. Я розповів їм про свої справи в місті.

– Можливо, тобі варто було піти звідти. Ти міг би подзвонити мені. А ти взагалі бачив Джойс?

– Не бачив, відколи повернувся з Франції.

– І, гадаю, ніколи не зустрічався з пані Гадсон?

Боббі не хотів торкатися цього питання. Мабуть, відповівши заперечно, він був би досить близьким до істини. Подумавши добре, він вирішив, що цілковита щирість з Ненсі Ешфорд просто обов’язкова. Він вирішив признатися чесно.

– Так, – відповів він неохоче, – минулого вечора я розмовляв з нею цілу годину на сільській дорозі, – і додав після істотної павзи, – але вона цього не знає.

– Що ти маєш на увазі? – гукнула вражено Ненсі.

Коротко він описав усі обставини їхньої зустрічі. Сині очі Ненсі розширилися. Під цією жвавою розповіддю ховався струмінь безумовного особистого зацікавлення, яке вдавано невимушений тон Боббі не зміг приховати.

– Думаю, що вона тобі сподобалася, Боббі. Хіба ні?

Він зобразив байдужу усмішку. Він навіть міг би увести себе оману, повіривши, що Ненсі прийняла цю усмішку як вичерпну відповідь на її питання, якби не був настільки сміливий у своїй невеличкій фальші, що поглянув їй просто у вічі. Побачивши там саму недовіру й розчарування, він відразу протверезів. Не було сенсу приховувати чогось від цієї жінки.

– О Боже, – признався він тремтливим голосом. – Мені вона сподобалася так, що я не хотів би про це говорити.

Його великий автомобіль спинився на яловому ходу біля узбіччя, що облягало невеликий парк. Хвилину вони обоє мовчали. Зрештою Ненсі вирекла механічно:

– От тобі й на!

– Так, – згодився Боббі неуважно, – щось на взір того.

Запала ще одна довга мовчанка.

– І вона не знала, хто ти такий?

– Я не міг сказати їй.

– І як довго, на твою думку, ти зможеш зберігати своє… інкогніто?

– О це буде досить просто, – оголосив Боббі з самозневагою. – Я постарався створити собі алібі на цей вечір, коли говорив з Мастерсоном – на той випадок, коли будуть спроби довідатися про все. Але місіс Гадсон, мабуть, вже й забула цю невеличку пригоду.

Ненсі засміялася.

– Боббі Мерріку, ти справді віриш, що молода жінка з темпераментом Гелен Гадсон могла справити на тебе таке враження, ніяк не усвідомлюючи цього? Ти признався, як гостро ти відчував її присутність – це твої слова, чи не так? – коли ви разом сиділи в її автомобілі. Ти справді думаєш, що міг би мати таке відчуття, якби вона не поділяла його?

– Звісно, а чому б і ні? Бачите, у цьому випадку ви надто багато всього берете на віру. Місіс Гадсон була не більш як увічлива, товариська, вдячна за невелику послугу. Вона не мала підстав вважати, що я цікавлюся нею. І, по суті, я майже нечемно з нею попрощався.

Він не вважав за потрібне додати, що її машина майже двісті ярдів ледве повзла вперед на повільному ході, очевидно, тому що їй не хотілося від’їжджати.

– Так, – сказала Ненсі промовисто, – вона би помітила це!