Ллойд Дуґлас - Прекрасна одержимість

– Який незвичайний плащ! Така рада, що ти знайшла його, Джойс! Тобі дуже личить!

Безсумнівно, то була правильна постава, але вона не мала належного оформлення. До неї зверталася не подруга, а підлеслива мачуха, що боїться видатися не надто щедрою й ніжною.

Незгод між ними не було. Можливо, одна така могла би зняти напруження. До того ж на поверхні жодних перепон не було. Вони були надто глибокі, щоб випливати назовні. У цьому була проблема. Усе, що вони говорили одне одному, лунало голосніше – наче в гучномовці – посилюючи їхню взаємну відданість одне одному, поки вона не набувала відтінку нереалістичности. Кожен з них щосили намагався виглядати природно. Кожен знав, що иншим доводиться виконувати важку роль. Майже відчайдушно вони пнулися туди, де були раніш; але загубили туди дорогу.

Невдовзі після смерти доктора Надсона відстань між ними істотно зросла. У перші кілька днів вони прихилялися одна до одної з новою приязню, яка обіцяла бути якщо не відновленням їхньої попередньої дружби, то принаймні провісником майбутньої незамінности… можливости, що ці стосунки стануть ціннішими від усіх, що були між ними доти. Але це не тривало довго.

Сум Джойс, безутішний упродовж тижня, швидко вичерпався. Вона просто чесно визнала одного дня, що не буде киснути довше, оскільки, з огляду на мінливість її настрою, довготривала скорбота виглядатиме вдаваною, навіть якщо вона і здатна на неї, що викликало певні сумніви.

А тепер з’явилася бентежна таємничість, коли вона пояснювала пізні повернення додому. Дуже тактовні запитання Гелен, сповнені тривоги щодо її соціяльної програми, або легко відкидалися за допомогою жартівливої відповіді, або натикалися на короткий – хоча й дружній – натяк, що вона вже досить доросла і знає, куди хоче йти, з ким і доки. І Гелен не треба журити свою милу голівку через шалапутну Джойс. Вона мусить жити власним життям і припинити хвилюватися через дрібниці.

– Не засиджуйся, люба, – зазвичай протестувала Джойс о дев’ятій. – Я йду з Недом. (Або Томом, Петом, Філом). Ми можемо повернутися пізно, ти знаєш. Де? О, я не певна… думаю, десь потанцюємо… і підвечеряємо згодом… Кристал-Палас, можливо. Або в Ґордонсі.

– Мені не до вподоби, що ти підеш до Ґордонсу, Джойс. Справді – це не дуже гарне місце. Скажи, що цього не станеться… будь ласка!

– Так, безумовно! Але ж не мені все вирішувати. Мій приятель теж має право на свою думку.

На рожевому покривалі лежало кілька листів; один з них, від Монтгомері Брента, короткий і братній, розповідав, що його порада завжди стане в пригоді "меншій сестриці", якщо її турбуватимуть ділові питання, особливо тепер, коли обов’язків в неї побільшало.

"Авжеж, буду тільки радий пояснити всі заковики в тому, що стосується до податку на прибуток, інвестицій та збереження заощаджень. Ці речі – моя щоденна робота".

– Милий хлопець! – бурмотіла вона напівголосно, читаючи листа, – як це шляхетно; і цілком непогана ідея, до речі. Цікаво, чи він справді хоч щось знає про бізнес? Узагалі, мав би вже знати.

Монтгомері, якого подумки вона любила називати братиком Монті (зі ще більшою ніжністю тепер, коли почувалася такою самотньою), був старший від неї на п’ять років. Відчувши на другому році науки, що коледж йому набрид, Монті поніс свій саксофон на джазовий ринок. Не надто радіючи тому, що доведеться довіку заробляти собі на хліб, плигаючи, увиваючись і надимаючись до багрянцю щовечора від восьмої до другої в першому ряду танцювального оркестру, він знайшов собі приятелів серед білоруких молодиків, які вивішували оголошення біля брокерської контори в центральній частині міста.

– Я брокер, – відповідав він поважно, коли якась юна істота сором'язливо запитувала в танці, до якого коледжу він ходить.

Певна річ, тепер йому ведеться досить добре. Він вже не брав у Гелен позичок більше року; подарував їй на весілля дорогу срібну вазу, з’явившись задля такої нагоди у візитці, смугастих штанях і ґетрах, єдиний серед присутніх, хто не змилостивився на прохання вдягатися неофіційно… Ця ідея не така вже й погана. У всякому разі в неї зостався один приятель – старий добрий Монті.

Ще один лист, коротка цидулка, яку отримала Джойс від молодого Мерріка, була надіслана з Анн-Арбору і, очевидно, скомпонована з великою дбайливістю. Автор припускав, що багато речей, які залишилися недоговореними, читач домислить сам. Він вступив до Медичної школи, сподіваючись врешті-решт досягти визнання у фаху, славетною окрасою якого став її батько.