Ллойд Дуґлас - Прекрасна одержимість

У думках Боббі стиснув руку сильніше; фізично він вів її, як молодшу сестру.

– З нами можуть статися всілякі пригоди, – зауважила вона. – Скажімо, ми можемо натрапити – на кубло контрафакторів!

– Контрафакторів більше немає, – засміявся Боббі. – Тепер усі промишляють контрабандою алкоголем… Більший прибуток і менше ризику.

– О, як жахливо! – заговорила пристрасно вона. – Яка ж це низька, огидна справа! Донедавна мені було байдуже до неї. Але тепер… вона загубила мого найкращого друга!

Боббі розсердився, відчувши несподіваний спалах ревности. Але чи має він право ревнувати?

– Я також маю всі підстави ненавидіти це діло, – відказав він похмуро, і сердито додав: – але, гадаю, з ним скінчено назавжди!

– О, я дуже сподіваюся! – гукнула вона, швидко вдихнувши повітря, – було би так жаль…

Її речення лишилося недомовленим, і вони обоє змовкли.

– Це вперше мені хтось каже… що було би жаль.

Отже, настав час перевернути годинника. Вона зробить це негайно… вже… але без поспіху… Хіба ж можна поступово й непомітно перевернути піскового годинника, запитувала вона себе. Мабуть, їй ще спаде на думку доречний спосіб… Тим часом… мовчанка тривала; а мовчанка, за таких обставин, її непокоїла.

– Ти знав це – навіть коли всі мовчали, чи не так?

– Я не певен. Кого це взагалі цікавить?

– Дурний же ти!.. Нікого не турбує, що ти занапастиш себе?

– Це звучало мелодраматично, чи не так?… Наче я грав сироту Енні.

– Ти ж сам цього хотів… правда? – Обережно!.. обережно!.. годинника годі перевернути, кажучи такі слова!

– Страшенно!.. Але тепер усе минулося!

– Це добре… Візьмімося міцніше?

– Вони обоє не знали, чому на мить їхні руки стислися сильніш. Здавивши пальцями її руку, він не думав про згоду; радше, про вдячність за її підбадьорення. І той швидкий її відгук був лише дружнім виявом віри в иншу людину, яка низько опустилася, але тепер рушила дорогою вгору. Але кожен з них усвідомлював – та інтуїтивно знав, що це усвідомлює инший – їхній пакт; по-чудернацьки несказанне відчуття належности… Вона забрала руку, на мить пізніше, і за мить відчула, що цього робити було не слід… Цей рух скидався на втечу після присяги. І навіть більше, він не виглядав таким невимушеним, як потрібно. Її пальці повільно висковзнули з його руки, яка хотіла якнайдовше затримати їх… Отже, вона перевернула годинника, чи не так?

– О, я бачу світло! – закричала вона, – у вікні!

Жартома вгадуючи, як їх будуть вітати, вони прискорили ходу і відразу ж постукали у двері. Фермер відчинив їм, стоячи у світлі ацетиленової лампи, що звисала зі стелі. Двійко малих дітей обійняли кожне по нозі, не приховуючи своєї цікавости.

Після коротких перемовин чоловік повернувся по кашкет, підійшов до пари надворі, сказав їм, що скоро приїде, і пішов по трактора.

Боббі не робив спроб відновити розмову, яка урвалася тої миті, коли вони побачили будинок. Однак, він узяв невеличку руку свого нового друга, коли вони верталися тією ж дорогою, і поклав її на свою. Вона віддала її, не соромлячись.

– Напевне, ти повертаєшся до коледжу, – спробував вгадати він.

– Ні, не цього року… А ти?

– О, зі мною все вирішено, – сказав Боббі зріло. – Починаю свій професійний вишкіл за кілька днів.

– Право, мабуть?

– То он що ти обрала би для мене!

Вона засміялася.

– Думаю, що мала би знати про тебе більше, перш ніж обрати для тебе фах.

– Гаразд… Якби ти була чоловіком…

– То обрала би хірургію.

– Якусь особливу спеціяльність?

– Так, – відповіла вона, не довго думаючи, – я стала би нейрохірургом.

– Як дивно!

– Чому?

– Це питання зосталося без відповіді. Гуркотливий трактор обганяв їх. Вони вже наблизилися до траси і повернулися до обговорення нагальних питань.

Після довгого маневрування фермер поставив трактор туди, де треба. Боббі сів за кермо застряглого купе, а власниця чекала на обачній відстані, поки машину витягнуть на дорогу. Це не становило труднощів, однак її рятівник, затинаючись, почав розповідати, що рульовий механізм потребує обстеження. Инколи таке навантаження негативно впливає на кермо, повідомив він. Особливих пояснень ніхто й не вимагав. Можливо, запропонував далі Боббі, вартує поїхати до села і переконатися, що все гаразд. Він радо поїде з нею, якщо вона бажає. А їй було би дуже приємно, якби він був такий добрий і сам погодився сісти за кермо. Мабуть, за таких обставин, так буде найкраще.

Вона спитала фермера про плату і заплатила більше, ніж той просив. Він неоковирно подякував, удаючи, що неохоче бере стільки. Коли вона зайшла в авто, де за кермом, як справжній власник, вже сидів Боббі, слухаючи калатання свого серця, фермер по-дружньому зауважив: