Ллойд Дуґлас - Прекрасна одержимість

О так, час від часу проблискувала надія; звичайна фосфоресенція, якої вистачало лише, щоб зробити темряву ще густішою, коли згасав спалах.

В останній день навчання внука на випускному курсі… то було заняття в середині року, усі врочистості відкладені до актового дня… Ніколас приїхав до містечка Університету штату і пообідав зі своїм старим приятелем, деканом Хімічного факультету. Він випростався й засяяв, коли професор Ґарланд зауважив:

– Не знаю, чи тобі про це відомо, Мерріку, але твій хлопчисько має нахил до хімії.

– Правда? Поговори з ним; ти ж не відмовишся, Ґарланде? Це важитиме набагато більше – коли пролунає з твоїх уст!

Ґарланд здійснив довгий обряд змішування чаю й окропу і тільки тоді відповів:

– Хімія вимагає важкої праці, старий! А твій хлопець знає, що працювати йому не треба!

І коли обличчя Ніколаса опустилося, Ґарланд додав розрадиво:

– Не звинувачуй його. Навіщо йому одягати гумовий фартух і бабратися в гидких розчинах та отруйному смороді, коли він має змогу трохи потішитися життям.

Сьогодні увечері старий Ніколас позбувся важкого тягаря. Він не був готовий до новини про своє щастя, і хоча його душа співала, опущені плечі свідчили про важкість ноші, яку щойно скинув він. Він любляче поклав брунатну, як пергамент, руку на плече Боббі, і разом вони попрямували з їдальні до просторої бібліотеки. То була святиня старого. Від викладеної горіхом стелі і аж до самого китайського килима її стіни було вкрито стелажами з незрівнянною і невивченою класичною літературою. Пожива для розуму, яку споживав Ніколас в ті дні, переважно складалася з детективних оповідань, на диво подібних за сюжетом і стилем. Не те що Ніколасу бракувало глузду читати щось краще. Він просто втомився думати.

Вони попростували до бібліотеки, і змучений старий, зітхнувши, опустився у своє улюблене крісло. Детектив у кольористій обкладинці лежав лицем донизу на столі. Боббі узяв його, прочитав уголос заголовок і посміхнувся.

– Світла, Grandpère ?

Він підніс вогник до кінчика сигари старого.

– Захопливе чтиво?

Ніколас деякий час енергійно попихкав, як пробитий ковальський міх, і відповів:

– Інспектор саме допитує кухарку, Боббі, і вона знає, що постріл пролунав точнісінько десять на дванадцяту, бо в той час вона завжди випускає кота.

– Ви мусите вже досить добре знати звички тієї кухарки, Grandpère. Вона ж одна і та сама, чи не так, у всіх цих оповіданнях?

– Певно що ні, сер, – заперечив Ніколас. – Остання кухарка була чоловіком!

– Боббі кортіло опинитися на самоті, і він намагався зацікавити діда художнім твором, щоб дістати нагоду утекти. Емоційне напруження минулої години, безперечно, втомило його Упевненість, яку він показав старому, була вислідом багатьох днів серйозних роздумів; і ночей також, коли він ходив кімнатою годинами, розглядаючи своє попереднє рішення у світлі будь-яких можливих контраргументів. Але тепер, коли він вибрав майбутній шлях, було б цілком чесно повідомити про це діда. І він це зробив. Він доклав свідомих зусиль, щоб уникнути драматичних моментів. Він ненавидів сцени; його виховували на них. Але старий Ніколас спізнав на своєму віку досить відчаю й тривоги, щоб його не довело до екзальтованого стану спокійне виголошення програми, покликаної виконати завдання водночас глибоко жертовне і, з погляду тривалости, безстрокове.

Після того як Боббі виговорився, кілька хвилин старий сидів, ошелешений і сповнений недовіри. Він поклав виделку. Його щелепа опустилася і підборіддя ходило вниз і вгору, неначе від тремтючого паралічу. Коли він придивлявся до хлопця через стіл, глибокі зморшки біля його рота злилися зі зморшками довкола очей, утворивши цілу низку півкіл. Він встромив вузлуваті старі пальці в білосніжну скатертину, зіпнувся на лікті і спитав скрипливим дискантом:

– Як це сталося, Роберте? Я не вірю тому, що ти щойно сказав. Повтори ще раз!

– Боббі повторював ще раз і ще раз, повільно, спокійно, переконливо. Пошрамоване обличчя старого Ніколаса сіпнулося, і він потер кутики запалих очей укритою плямами рукою.

– Ти мужній хлопець! – сказав він надірваним голосом.

А тоді, соромлячись власної слабкости, він завзято відкашлявся, розпрямив спину і повагом проголосив: "Вітаю вас, сер! Я не пригадую, коли член моєї родини ухвалював рішення більшої ваги! Нехай Бог… благословить вас!" Посвяту було виголошено з тремтінням в голосі… Цього було майже забагато, для них обох.