Ллойд Дуґлас - Прекрасна одержимість

– А також одружився з його донькою! Про це я знаю.

– Ти надто поспішаєш… В оселі Каммінґса Вейн Гадсон був хлопчиком на побігеньках, конюхом, рахівником і, при нагоді, нянькою, кухарем, приватним секретарем і рятівною командою.

– Гелен завагалася.

– Цей доктор Каммінґс був дуже здібний, з великою практикою; але, на жаль, занадто пив … від часу до часу. З періодичністю від трьох тижнів і аж до трьох місяців він зникав на цілі дні. І Вейн мав обов’язок вистежити його, почистити, привести додому і на додачу вигадати виправдання його відсутности, запобігаючи конфліктам між лікарем та колом його інтересів: шпиталями, пацієнтами та сім’єю.

– Не надто приємне зняття для старшокласника.

– Так, – погодилася Гелен, – але воно посприяло його швидкому змужнінню. І, без сумніву, ця праця не була даремна. Безумовно, доктор Каннінґс був глибоко вдячний йому і в хвилини каяття запевняв, що не занедбає свого. Згодом він послав Вейна до коледжу і пожертвував на його медичну освіту свій поліс страхування життя, що, як це дивно, став доступним якраз тоді, коли Вейн навчався на старших курсах.

– Мабуть, саме тому доктор Гадсон одружився, поки ще був студентом, – зауважив Мастерсон. – Безумовно, дівчина сподобала його. Він відчував увесь тягар свого обов’язку перед сім’єю. Та ще й така близькість… і тому він побрався з нею.

– Не зовсім так, – поправила Гелен. – Він дуже кохав її, пожертвувавши всім, щоби бути з нею в Арізоні аж до її смерти. Понад чотири роки вона була головною його турботою. Природно, він не міг приділяти належної уваги праці. Він розповідав мені, що мав напади депресії в медичному коледжі, і боявся, що врешті-решт обрав не те покликання. Навчання було важким, і він встигав з великими труднощами.

– Ніхто би й не подумав, що докторові Гадсону навчання видавалося важким.

– Він вважав так ще цілий рік після смерти дружини. І тоді щось трапилося! Ні, я не знаю, що саме. Він не розповідав мені, і я не наполягала; але щось трапилося! Одного дня він усвідомив, що по-новому ставиться до своїх книжок, до свого фаху. Цілими ночами він працював у лабораторії шпиталю, не відчуваючи втоми. І тоді, завдяки дивному збігові обставин, йому довелося о третій годині ранку виконати важку невідкладну операцію – з приводу травми голови. Вона привернула багато уваги. Відтоді він спеціялізувався з хірургії мозку. І ти знаєш, яких успіхів досягнув.

Мастерсон заплющив одне око і замислено стежив за нею її.

– Розумію, – мовив він, думаючи над кожним словом, – ця незвичайна зміна в ньому відбулася на рівні підсвідомости… цілком раптовий перехід від депресії … приречености… непевного бажання покинути медицину і продавати облігації чи там що… до негайного визнання й успіху… Думаю, ти маєш підозру, що весь цей чудернацький бізнес і його доброчинні діяння пов’язані з цим? Моя правда?

Вона кивнула.

– Але, переважно, тому що в нього були ці дві таємниці. Думаю, що я намагалася пов’язати їх… підсвідомо, мабуть. Можливо, між ними не існує жодного зв’язку… Можливо, він розповів би мені про все, якби жив. Але ми вже досить наговорилася про таємниці, Томмі. Ходімо дивитися на айстри.

Мастерсон пішов за нею у сад, дивуючись з її дитинячого захоплення осінніми квітами. Вона наче голубила їх. Він знав, що йому вже пора іти, і вертів у руках ключі.

– Не засиджуйся довго, – застеріг він її. – Ці люди доведуть тебе до знемоги.

– Я трохи відпочину… завтра поїду на кілька днів у село, щоб зустрітися з Мартою, сестрою нашого доглядача. Вона почуває себе не надто добре… страшенно змарніла, ти знаєш; і до того ж я не бачила її, відколи все сталося.

– Чи міг би я тебе підвезти? Був би радий!

– Дякую; але я хотіла би поїхати туди на своєму авто.

– Ми можемо притягти його на причепі!

– Невже ти справді згодишся вирушити в таку жахливу дорогу? Я скажу, що ти міг би зробити; підвези Джойс до Флінтріджа в неділю вранці. Мабуть, доти я вже зостануся сама.

Вони разом почвалали до воріт.

– Як чудово, що ви з Джойс досі маєте одна одну!

– Так… справді?

Він зайшов у свій автомобіль, помахав рукою і зник за рогом. Гелен повільно повернулася до саду, погуляла уздовж вузької доріжки, схилилася, щоб огорнути рожевими долонями барвисту жоржину. Як чудово, що вони з Джойс досі мають одна одну… Але чи справді це так?

Коли старий Ніколас устав з-за столу того суботнього вечора, він промовив, не так до свого високого сина, як до самого себе: "Який же я радий, що досі живий!"