Ллойд Дуґлас - Прекрасна одержимість

– Звісно, вона була нерада залишити все, як є – бо ж почувала себе справжньою пані – але коли вмовляла його узяти гроші, він відповідав: "Якби я вважав це позикою, то міг би прийняти її сплату. Але я думав зовсім про инше, коли вкладав гроші у вашу сім’ю. Усі ваші діти виросли набагато успішнішими й заможнішими, ніж я сподівався. Отже, оскільки тоді я вірив, що просто віддаю їх вам, то тепер не можу прийняти їх, бо тим часом використав їх усіх сам! ".

– Пробач, – сказав Мастерсон, – видається, що я не зовсім розумію. Що там у самому кінці він сказав їй?

Гелен кивнула таємниче.

– Таке питання цілком доречне, – розповідала далі вона. – Я спитала місіс Вікс, що це означає, і вона неабияк збентежилася.

– Я не можу розповісти вам того, чого напевне не знаю, – затнулася вона.

– Але ж у вас є підозра!

Після цього вона поспіхом змінила тему, витягши з сумки товстого гаманця. Вона умовляла мене взяти гроші. Їх було вкладено, доводила жінка, а тепер вона бажає повернути їх нам.

Я сказала їй:

– Якщо доктор Гадсон відмовився їх прийняти, то те саме зроблю я. Буде найкраще, коли ви їх вкладете знову. Віддайте їх туди ж, якщо відсотки були добрі.

– О, цього зробити я не можу, – відповіла вона, – бачите, там мені вже відмовили.

– Після того я вже навіть не знаю, що й думати! Зрозуміти її несила!

– Вона, мабуть, трішки несповна розуму, – наважився припустити Мастерсон.

Гелен замислилася.

– Так, вона могла би бути несповна розуму, і ми дійшли б до такої згоди і посміялися б з цього, якби вона була лише одна.

– Ти хочеш сказати, що приймала инших таких людей?

Дівчина кивнула.

– Учора до мене прийшов один досить відомий комерсант. Ти впізнав би його ім’я. Десять років тому він мав справу з доктором Гадсоном. Він хотів мені сплатити досить велику суму грошей, яка, згідно з його словами, становила відсотки за позику. Мені здалося дуже дивним, що він приніс їх, коли вже минуло стільки часу, зізнавшись, що доктор Гадсон також відмовився від них. І, звісно, те саме зробила і я.

Цікавість здолала мене, і я наполягла, щоб він розповів мені про все докладніше. Він сказав, що приблизно десять років тому опинився на краю прірви. Він розпочав бізнес самотужки; переоцінив себе; і, наче ще й того лиха було мало, його дружина пережила довгу й дорогу недугу. Він збудував гарний дім, оплатив більшу його половину. І вирішив позбутися його, погодившись на таку жорстоку жертву, тільки щоб дістати готівку для вливання у свій хирлявий бізнес. Він зареєстрував дім у фірмі з торгівлі нерухомістю. Він вартував тридцять п’ять тисяч доларів. Однак чоловік пропонував його за двадцять. На ринку нерухости панував тимчасовий занепад. Ну, і наступного дня доктор Гадсон прийшов на зустріч з ним.

– Як я розумію, ви продаєте свій дім за двадцять тисяч доларів. Навіщо ви робите це? Він коштує удвоє більше.

– Молодий комерсант пояснив, що гроші йому потрібні негайно, бо инакше його бізнес пропаде.

– Я позичу вам двадцять тисяч, – сказав доктор Гадсон, – у мене їх немає, але я дістану. Сплатіть мені основну суму позики, коли розбагатієте знову. Я не вимагаю жодних відсотків, тому що цю суму використав сам; і ви не будете розповідати нікому, поки я житиму, що ми уклали цей контракт.

– Яка ж дивна угода, – зауважив Мастерсон.

– Але це ще не все, – тихо заговорила Гелен. – Мій гість сказав, що за три роки він повернув гроші і наполягав на сплаті відсотків за позику. Доктор Гадсон відмовився від них. І що, на вашу думку, він сказав, відмовившись узяти гроші?

– Здаюся!

– Він сказав: "Бачите, я не можу їх узяти; тому що я використав їх усі сам до останку ". Уяви собі, за минулий тиждень я вже від п’ятьох різних людей чула цю фразу! Яка твоя думка?

– Дивно! – сказав Мастерсон. – може, це якось пов’язано з податком на прибуток? Знаєш… існують якісь пільги на дарунки, доброчинність і подібне.

– Томмі, не будь дурнем!

– Гаразд, а ти маєш иншу теорію?

– Навіть найменшого натяку на неї. – І тоді вона додала натхненно, – чи чув ти колись історію про молодість доктора Гадсона?

– Ні. Але чи допоможе вона розгадати цю його дивну поведінку?

– Аж ніяк… принаймні, жодна розгадка не спадає мені на думку. Можливо… це до снаги психологові, але я ним не є… Однак, гадаю, тобі варто розповісти … Це не таємниця.

Бачиш, батьки Вейна були страшенно бідні. Вони жили на фермі десь на півночі. Змалку йому довелося самому дбати про себе. Ще в дитинстві він хотів стати хірургом. Приїхав до Детройта в п’ятнадцять, щоби вступити до вищої школи, і працював в оселі доктора Каммінґса…