Ллойд Дуґлас - Прекрасна одержимість

– Ви наче натякаєте, що це не моє діло? – відказав він.

Ненсі Ешфорд ледь-ледь почервоніла.

– Ну, – відрізала вона, – а хіба це так?

Лице Боббі запашіло. Становище його було вкрай невигідне, а вона не допомагала йому; не робила навіть найменшої спроби зрозуміти його.

– Принаймні, ви можете визнати моє щире бажання якось зарадити цьому, якщо є змога, – заявив він сердито.

– Вибачте, що образила вас, – спитала вона з силуваним спокоєм, – то ви хотіли б пожертвувати трохи грошей для сім’ї?

– Якщо є така потреба, то так.

– Чиїх грошей?

Боббі зіперся на один лікоть і насупився.

– Чиїх грошей? Звісно, моїх!

– Ви, мабуть, заробили їх?

На мить йому від гніву відібрало мову, такою дошкульною була умисна зневага в запитанні. Упавши назад на подушки, він жестом попросив її піти. Натомість, вона стала навпроти його ніг і, поклавши руки на стегна, почала войовничу промову, яку характеризував брак ввічливої двозначности.

– Ти сам напросився, – хрипко заговорила вона, – ти запросив мене сюди, щоб дізнатися про Гадсонів, і я розповім тобі! Ти хочеш заплатити їм… грошима свого діда! А тобі відомо, що вбило доктора Гадсона?… Турбота! Кажуть, що його серце ослабло через надмір праці. Я знаю щось більше. Єдиним, що важило в його житті, окрім фаху, була Джойс. Він бачив, як вона котиться в прірву. І частково в цьому винен ти! Ти прославився тим, що зіпсував усіх своїх друзів!

Боббі Меррік лежав, приголомшений цим відважним наступом жінки, широко розплющивши від подиву очі.

– Старий спробував дати собі раду, – її голос трохи задрижав, але вона рішуче заговорила далі, – збудував цей будиночок біля озера; плавав, коли не мав на це сил; знав, що сил цих не було; придбав апарат для вентиляції легень; і тоді, у той момент, коли він мав стати йому в пригоді – ти використовував його! Ти – з усіх людей! А тепер між иншим пропонуєш оплатити рахунок!

Щось у його погляді – а то був погляд пораненої тварини – примусило Ненсі спинити свою пристрасну діятрибу.

– Будь ласка, пробач мені, – пробурмотіла вона збуджено. – Я вже сказала, що ти напросився сам. Ти хотів знати. І я тобі розповіла.

– Боббі незграбно ликнув і потер чоло шорстким рукавом бавовняної блузи.

– Добре, – пробурмотів він захрипло, – що ви сказали мені. Якщо ви лише це мали сказати, то більше я вас не затримую.

Вона попрямувала до дверей, зупинилася, повернулася назад, повільно відійшла до вікна і стала, визираючи надвір, підперши лівий лікоть правою рукою, тоді як тонкі пальці другої постукували по плечі, спершу схвильовано, а згодом задумливо. Боббі спостерігав, як сповільнюється ритмічний рух її пальців, нервово прокашлявся і вирішив трохи поступитися.

– І це все, чим я можу допомогти, чи не так?… Тільки грошима?

– Вона повільно повернулася до ліжка, підсунула стільця, сіла і оперлася пухкими руками на біле покривало обіч його подушки.

– Ти маєш щось дуже цінне, крім грошей; але ніколи не скористаєшся цим. – Голос її лунав безсторонньо, пророче. – Так, воно в твоєму нутрі, але ніколи не вирветься назовні. Ніхто не дізнається про це. Гроші завжди стоятимуть на перепоні… Сьогодні ти дуже схвильований, тому що підслухав нечемний натяк, що твоє життя не варто рятувати коштом життя доктора Гадсона. Природно, що це тебе скривдило. Твоє обурення заслуговує на похвалу. Однак – хай які жорстокі ці слова, але ж вони правдиві, чи не так?… Ти визнав, що вони правдиві, коли вирішив готівкою відшкодувати збитки. Але тобі годі виправдати себе таким способом. Можливо, сім’я Гадсонів заживе комфортніше; але примиритися з собою ти не зможеш.

Вона по-материнськи взяла його руки. Відвівши від нього погляд, вона замислено дивилася вгору, і шепотіла, неначе на самоті:

– Звісно, він ніколи цього не зробить… не зможе! Не схоче… Надто багато грошей… Але це не так важко… і не надто довго… але Боже! Яка нагода!

Боббі занепокоєно заворушився.

– На жаль, я не розумію вас… якщо йде мова про мене…

– О ні, ти розумієш! – вона повільно, твердо кивнула головою. – Ти знаєш, що я маю на увазі… І ти хотів би мати таку змогу… але, – вона рішуче опанувала себе, – ти її не маєш; а тому ми не будемо про це говорити далі… Чи принести тобі щось, перш ніж я піду?

– Боббі заперечливо підніс руку, і їхні пальці переплелися.

– Здається, що тепер я знаю, на що ви натякаєте. Але це таки неможливо, як ви кажете, і не тільки неможливо. Це смішно! Доктор Гадсон здобув славу! Ніхто і ніколи не зможе замінити його!.. О, пробачте, місіс Ешфорд, не треба! Я не мав на увазі нічого злого, повірте!