Ллойд Дуґлас - Прекрасна одержимість

І поблажливий старий, повіривши, що вони краще повеселяться, залишившись самі в домі – а також не бажаючи терпіти їхнього галасу – мусив їхати до міста і шукати пристановища в Колумбійському клубі. Сусіди зазвичай протестували, але старий Ніколас завжди нагадував їм – коли вони скаржилися на п’яних демонів, за чию поведінку він, очевидно, мав відповідати, що їздили, як шибайголови, з відкритими глушниками і верескливими сиренами в будь-яку пору ночі – що хлопці лишаються хлопцями. Коли вони розбивали щось, він платив.

Не так вже й рідко суботні гості Боббі поверталися до Анн-Арбор у понеділок вранці без шеляга за душею; і носили шкарпетки тільки з дозволу господаря, чиєю власністю вони стали після цілоденного покеру в неділю. Як же часто вони присягали собі: "Це вже востаннє!", але опиратися лукавій усмішці Боббі було годі.

Ба більше, їжа та вигоди в сільському палаці старого Ніколаса були великою спокусою проти майже голодного братського пайка і незручностей людного будинку, де ні про що не замислювалися і ні на що не звертали уваги, крім майбутньої сплати за іпотеку.

Певний час Боббі чулося глухе шамрання розмови майже за самою перегородкою. Воно почало дратувати його. Якийсь дурний осел розводився про свою доморослу філософію.

– Усі тут згадують Провидіння… Хе, Провидіння… послухайте-но мене! Візьмімо саме цей випадок, наприклад!.. Відомий чоловік, такий знавець свого фаху, що люди приїжджали до нього за тисячі миль по допомогу, якої, окрім нього, ніхто не міг надати!.. Подивіться хоча б на мене!..

Боббі гаркнув і пробурмотів: "Авжеж!.. Подивитися на тебе… Досить було тебе послухати!"

– Подивіться на мене ! Я приїхав сюди з Айови; і пощастило ж мені, що приїхав саме вчасно… Ця операція була останньою в його житті, як мені сказали! І йому таки могли врятувати життя, якби той респіратор, чи що, не понесли до того п’яного парубійка, не знаю, як його там, з багатим дідусиком! Яке право він має жити взагалі… тепер я хочу спитати вас?

Мабуть, ураз зблідле обличчя Боббі привернуло увагу сестри, що сиділа за столиком біля дверей. Вона хутко пішла до нього через усю кімнату і запитала, чи йому нічого не треба. Боббі ковтнув слину пересохлим горлом, спробував напустити вдячну усмішку і відповів кволо:

– Мабуть, мені треба повернутися… краще почуваюся в ліжку… ще добре не одужав. Чи не могли би сказати їм?

Його вивозили з солярію так поспішно, що пацієнти почали озиратися. Хто цей молодик? Хтось запитував, инші відповідали. Чоловік, що розказував про недовідомі дороги Провидіння, сильно побивався… "Хотів би я, і щоб він це знав", – примовляв він.

Коли медсестра Боббі вийшла в коридор, поклавши його в ліжко, інтерн, що ішов поруч, зауважив:

– Отже, йому про все відомо.

– Але ж він все одно колись би дізнався, чи не так?

– Звісно, але він досить непоганий хлопець… То був мерзенний спосіб – так піднести це йому!

– А вам що до того? – відрізала міс Бейтс.

Годинами Боббі Меррік лежав із заплющеними очима, нерухомий, але не уві сні. Спершу, на нього найшло палке обурення. Хто дав владу цим бовдурам з Айови, чи там звідки, ухвалювати вирок, хто має право на життя? Який же обмежений розум треба мати, дорікаючи йому врятованим життям, навіть якщо й можливо довести, що доктора Гадсона могли би спасти, якби під руками був кисневий апарат? То не його вина. Він не позичав тієї клятої штуки! І не просив рятувати його життя такою ціною чи взагалі!

І тоді кривда на цю жахливу несправедливість підштовхнула його до розважливих роздумів. Мабуть, він таки дещо завинив цьому мертвому чоловікові. Дуже добре; він покаже, що цінує те, яким коштом було врятовано його життя. Йому стало цікаво, чи доктор Гадсон належно забезпечив після смерти свою молоду дружину і Джойс. Джойс марнотратна. Він знав, чого це вартує – утримувати її. Час він часу вона опинялася й під його опікою.

– Перевірте, чи місіс Ешфорд має змогу прийти на хвилинку, – попросив Боббі. Сестра сухо кивнула, вийшла з кімнати, і вже за кілька хвилин місіс Ешфорд стояла біля його ліжка.

Заговоривши до неї зрілим, манірним, діловитим тоном – тоном великого капіталіста, який спромігся на короткий порив великодушности – він запитав без передмов:

– Який маєток залишив після себе доктор Гадсон?

– Не знаю, – відповіла вона і, помовчавши, додала твердо, – навіщо ви питаєте?

Це сухе скрипуче "навіщо?" роздратувало його. Вона дала йому підстави сподіватися на співчуття. І, безумовно, їй добре відомо, що він ставить це питання не з чистої цікавости.