Володимир Кривенко - Монгольськими шляхами (вибране)

А в полудень приїхав за нами КАМАЗ, але вже не те чудо на колесах, що привезло нас на Селенгу, а новенький, з зимовим, утепленим кунгом, так що, доїхали без пригод. Навіть нема що згадати…

… Отже, день 124-ї настане через годину, а поки ще 27 січня 1984р. Сьогодні вперше стикнувся з тибетської медициною – голковколюванням.

Встромили в мене сьогодні півдюжини голок: – одну в тім'я, що було особливо страшно і неприємно, одну в шию, в «яблучко», дві в кисті рук між великим і вказівним пальцями, по дві зовні ліктьового згину. Біль не найгостріше комариного укусу, а коли вона вщухала, сестричка – монголка питала – осюсьсяєтє? Я відповідав – Бахкуй – ні, вона втикала, вгвинчуючи голку далі, просто в нерв і тоді, здригаючись, як від удару струмом, я сичав крізь зуби, соромлячись власної болю – больно! А сестричка, не звертаючи уваги на моє перекошене гримасою болю обличчя, вгвинчувала в мене голку ще далі… я кричав: байна!!! – (так, є) монголки здивовано відповідала «Сайн» – добре, і залишала мене на деякий час, а потім все повторювалося спочатку… Тільки через деякий час дізнався я про існування монгольського слова «болно», що перекладається як – можна… Наступна процедура полягала в зігріванні певних точок на грудях тліючої сигарою з дивною димом, який всупереч відомим мені законам термодинаміки, не підіймався вгору, а падав вниз, накопичуючись калюжками в западинках тіла, потім ретельно втирала цей дим пальцем в шкіру, і, хвилин за 20, відпустила мене. Мускулатура рук і плечового пояса довго була напружена, весь день відчувалася втома, сонливість і знемога у всіх кістках, клубок у горлі відчувався, як і раніше.

Сьогодні чергував по кухні, звільнився – збігав в сопки, тепер ще йога і спати. Про біг по сопках слід розповісти докладніше.

Почав я ці дивні нічні вправи не від хорошого життя. Погані думки, пов'язані з постійним відчуттям стороннього тіла в горлі змусили мене шукати вихід як традиційними, так і нетрадиційними шляхами. Традиційні – офіційно визнані, на які я витратив багато часу ще вдома, результатів не дали, а ось ті, що ми абсолютно помилково, з-за гордині своєї непомірної, називаємо нетрадиційними, хоча це ніщо інше, як саме багатовікова традиція народу, таки дали очікуваний ефект. Що саме допомогло – не знаю.

Це і вживання рисових зерен від одного до ста, збільшуючи кожен день їх кількість на одне зернятко, а після ста – зменшуючи на одне, довівши їх чисельність до нуля.

Це і вже злегка описане голковколювання, пов'язане з незабутніми відчуттями і переживаннями, особливо коли сидиш, як їжачок з голками всередину, не в змозі поворухнутися праворуч – ліворуч, а перед тобою, абсолютно не соромлячись тебе, не поспішаючи, роздягається, зовсім не потворна і не стара монгольська жінка, яка прийшла зі своїми проблемами на сеанс голковколювання…

Це і біг по сопках. Біг кожен день. Біг, в незалежності від часу доби, температури і ступеня втоми. Біг в чоботях, ватних стеганих штанях, парі светрів під ватяною дублянкою, в хутряній шапці і подвійних – ватних і брезентових рукавицях. Температура в ті пам'ятні зимові ночі падала за -30 °C… Біжиш в сторону заводу в повний морок, в безодню ночі, ледь-ледь розрізняючи дорогу перед собою. Біжиш, сам себе силоміць штовхаючи вперед, передчуваючи радість повернення. І зовсім не тому, що кінець праці, відпочинок, сон, а тому, що, коли біжиш назад, з вершин відкривається вид на нічний Ерденет. У нічному мороці місто мерехтить купою розжареного вугілля в згасаючому багатті. В міру наближення, вогні міста дивним чином поєднуються з зірками… Зірки над головою, зірки під ногами… біг перетворюється в політ… Політ між зірок наяву…

Але місто наближається невблаганно і набуває реальних рис… Політ закінчується…

Що це? Казка? Реальність? – Завтра подивлюся знову…

20 квітня… Скільки разів я починав писати щоденник, не цілком усвідомлюючи, навіщо це мені треба… Ні, це не бажання зафіксувати подію, як факт, який «мав місце», а пекуча потреба зберегти власні емоції, що виникли при цьому. І все ж, те ж питання – для чого? – Не можу дати на нього відповідь. Скажу тільки, що нездоланна тяга до пера у мене виникає в ситуаціях неординарних. Особливо ця тяга проявилася у мене тут, в Монголії. Щоб якось вгамувати цю свою спрагу не безглуздим скрипінням пера «для кошика», а з деякою користю, я збивав оскому епістолярним жанром – писав у 26 адрес, – така була потреба поділитися нуртуючим навкруг мене дев'ятим валом екзотики. Однак листи мають той недолік, що доводиться постійно контролювати себе, намагаючись оцінити з боку, – а чи цікаво це, пережите і вистраждане мною, моєму адресатові… Таким чином, дуже багато залишається невисловленим, і частково вмирає всередині, а те, рафіноване, відредаговане під конкретного адресата, – (читай оскоплене), за дуже малим винятком теж гине, нікого не схвилювавши, нікому не принісши ніякої користі.