Володимир Кривенко - Монгольськими шляхами (вибране)

– О! Чуєте? «Той, Хто Греблі Рве» – погоджується!

Я лежав горілиць, вдивляючись в космічний малюнок нічного небі. Химерний танець іскор між зірками зачаровував своєю непередбаченістю траекторій польоту, навіювачи фантастичні думки. Іскри здавались міжпланетними кораблями, що мчали від зірки до зірки безмежними просторами Космосу… Знову нірвана… Знову відчуття польоту…

Раптом Артеменко захвилювався, стривожено потяг носом і вигукнув:

– Хлопці! Перевірте бушлати! Хтось горить! Тут і я відчув різкий запах горілої ганчірки. Чари розвіялись. Ми посхоплювались на ноги, оглядаючи самі себе і один одного.

Горів я… Якийсь з «космічних кораблів» вибрав для посадки передпліччі моєї правої руки… На поверхні була лише цяточка, трохи більше за сірникову голівку, звідки піднімалась тоненька сизувата цівка диму.

– Знімай швидше, – підскочив до мене Мишко. – там же вата! Як розгориться – буде горіти, поки все не вигорить!

– Так мороз же! Може не знімаючи, погасимо?

– Мороз? Не знімеш, зараз тобі дуже тепло буде! – запевнив Мишко, здираючи з мене «ватну дублянку».

– Вчасно, ще вглиб не пішло, – констатував Женя, запихаючи в дірку теплу мокру заварку з казанка.

– Ну от і все, вдягайся, але тепер до ранку стеж, принюхуйся, бо воно і через годину і дві розгорітися може. Був випадок, що, вже вдома в ванні остаточно загасили… Правда, потім все одно бушлат викинули, бо пів спини згоріло…

От і все. Закінчились мої польоти-нірвани. Тепер мені весь час вважався запах горілої ганчірки. Раз-по-раз я принюхивався та виколупував замерзлу заварку з рани моєї «дублянки». Було вже не до космосу…

Як ви розумієте, угода щодо перевірки лунок за нас, підкріплена гуркотом «Того, Хто Греблі Рве» – була жартом, як була жартом і вимога Жені відробити наш «прогул-променад». За півтори – дві години ми, підкинувши дров в багаття, всі разом пішли перевіряти лунки. Женя сказав, що моя плішня виявилась дуже доречним інструментом, бо вирубати намерзлий лід в лунці сокирою дуже небезпечно, разом з льодом можна було в темряві ненароком перерубати і волосінь, а плішнею це робиться ювелірно…

Пінопласт над моєю лункою добряче примерз, довелось обережно підрізати його плішнею. Не зважаючи на утеплення пінопластом, лунка виявилась «запечатаною». Знявши рукавицю з лівої руки, обережно намацую волосінь, а правою, тримаючи плішню за метал, що відчувається, навіть, через рукавицю, починаю обрубувати лід по краю лунки. Нарешті крижана шайба, нанизана на волосінь, завтовшки з півтора сантиметра у мене в руках, але йде вільно… Пусто!.. Хлопці, що стовбичать коло мене, чекаючи плішню для «розпечатування» своїх лунок, починають втішати, але, раптом, волосінь сіпається з несподіваною силою. Аби крижана шайба не зачепилась за валянок – втратив би і здобич і снасть. Неслухняними, задубілими на морозі пальцями намагаюсь пружно вибирати волосінь, а налим, а, може, навіть, сам таймень, тягне з такою силою, що здається не я його, а він мене зловив і от-от затягне в своє підводне крижане царство. Волосінь ріже задубілу руку в кров, але я не відчуваю болі, та й руки – теж. Волосінь, раптом легко подалась, шалений опір припинився і лише слабка дрож свідчила, що риба не зірвалась, а ввійшла в канал лунки і була позбавлена можливості маневру. Ось-ось суперник мій з'явиться на поверхні. Але, що це? Волосінь знову різко загальмувала. Немає вже ні ривків, ні ударів… Просто не йде, та й все! Мишко першим зрозумів причину затримки. Рвучко схопивши плішню, закричав так, що, мабуть, і сусіди в «печері» почули:

– Не тягни! Тримай волосінь по центру і вертикально! І почав обрубувати кригу по колу, намагаючись зрубати крижане звуження, що утворилось по кромці води.

Темрява. Один невірний рух заточеної до стамесочної гостроти плішні і все – реалізація сюжету «Старий і море» в монгольських реаліях…

– Пробуй!

– Не йде!

– Ну, ще трошки! – за кілька секунд знову – пробуй!

– Не йде!

– Ну, ще трішечки! – за кілька секунд – пробуй!

– Йде! Пішо-о-о-о-в! – дружне – о-о-о-о-о! – розляглось в нічній тиші.

Хоч Артеменко і висловив припущення, що я ненароком зачепив монгольського підводного човна, налим, якого, за словами того ж Артеменка, я витягнув, з лунки, як корок з пляшки «з чмоком», здивував нас своїми розмірами. Це був справжній велетень.

– Хто б міг подумати, що тут такі гіпопотами зустрічаються! – захоплено вимовив Артеменко. – Доведеться трохи збільшити діаметр бура, про всяк випадок…