Володимир Кривенко - Монгольськими шляхами (вибране)

Все б добре, але рук своїх я вже, майже, не відчував…

– Швидше – руки в лунку, потримай щоб відігрілися та помий їх, а потім сховай під пахви і біжи до багаття, а ми тут вже самі впораємося! – стурбовано наказав Женя, помітивши, як я, ледве ворушачи пальцями, змотую волосінь з руки. На диво, крижана вода здалася мені майже гарячою…

Порада Жені врятувала мені руки. На пам'ять про той випадок лишилося лише кілька шрамів від порізів волосінню. На лід мене більше не пустили, але, до ранку, витягли моєю снастю ще двох, трохи менших, красенів.

Як на сміх, «моя» здобич – 4 налими. У хлопців – по одному… Ну, звісно, від трьох «моїх» налимів, яких для мене і без моєї участі, зловили на мою снасть, я відмовився, залишивши собі лише «гіпопотама».

Залишок ночі я був на посаді «опалювача атмосфери». Хлопці раз за разом йшли на лід і, повертаючись, повідомляли про «мою» чергову здобич, а я, тим часом, рубав хмиз носив и складав біля вогнища. Під час чергового перепочинку сяйнула думка: – а чому це ми маємо дзиґою крутитись перед одним багаттям? Чому б не зробити два и не круглих, а довгих? Сказано-зроблено. Розтяг я головешки «працюючого» багаття в одну лінію метра на три, підкинув свіжих дров і заходився вкладати і розпалювати другу лінію багаття, паралельно першій, на відстані 3–3,5 метрів.

Хлопцям ідея сподобалась і ми, загальними зусиллями, принесли з берега два, обточені водою і камінням стовбури, вклавши їх поверх обох вогнищ. Стовбури горіли аж до повернення КАМАЗу, і ми, час від часу, відігріваючись між двома тепловими завісами, вже не потерпали від холоду, який під ранок, «на вулиці» став просто нестерпним.

Звісно, два багаття замість одного – небезпека загоряння бушлатів – вдвічі більша, але ж і тепла більше, як не вчетверо! Доводилось вибирати… Втім, від хмизу іскор було набагато більше. Колоди ж горіли рівно, з невеликим полум'ям, і тепло віддавали рівномірно, і, як висловився Артеменко, – «без фанатизму».

Сонечко, наче відчуваючи свою провину в тому, що кинуло нас напризволяще в лютому холоді, довго не наважувалось з'явитись з-за обрію. Потім зваживши на те, що, все ж попередило нас ввечері про жорстокий, безжальний нічний мороз, пофарбувало краєчок чорного, холодного небосхилу трепетним рожевим сяйвом. Поволі рожеве перетворювалось на померанцеве, а чорне на темно-синє. Потьмяніли зірки на небі. Земля все ще лишалась тривожно-темною, хоча східний край неба вже полум'янів теплими веселковими барвами, що віщували скору і остаточну перемогу тепла і світла над холодом і темрявою. Ми сиділи в своєму «домі з теплими стінами», випадково зорієнтованого «дверима» на схід, і напружено чекали. Схід розгорявся, багаття не згасало, але мороз дедалі міцнішав… Хоч колоди все ще добре горіли, але легкий ранковий вітрець значно підсилював відчуття холоду. Стали добавляти хмизу в «теплові стіни», а коли впорались, і багаття обабіч нашої схованки добре розгорілось, Артеменко з жалем промовив:

– Проґавили! – і вийшов «на двір». Вийшли і ми. Сонце, ще не сліпуче, поволі підіймалось у височінь, спираючись на тонкі цівки диму від кількох багать наших колег.

Протягом всієї ночі я, час від часу, вдивлявся а кущі верболозу. В невірних сполохах багаття, на краю нашого «пляжу», мені вважався кінь, але його непорушний силует і у мене і у моїх товаришів викликав впевненість, що то є дивний витвір природи з корча зламаного дерева. Вранці я витяг з рюкзака фотоапарат і вирішив підійти ближче, щоб відобразити на пам'ять цей феномен.

При моєму наближенні «феномен» підняв понуро опущену, запорошену густою памороззю голову, невдоволено глянув на мене блискучим сизим оком, повагом розвернувся і поки я, отетерівший з несподіванки, розчохлював фотоапарат, зник у верболозі…

Простояти непорушно всю ніч при лютому морозі за – 40 °C, без шкоди для себе, міг би, хіба що, пам'ятник!.. А ще – монгольській кінь!.. А втім, монгольська звірина витривала. Я не раз бачив, як корови «паслись» по снігу, вискубуючи жорсткі, мов дріт, стебла трави, запиваючи те «сіно» крижаною водою… Те, що це все ж не дикі, а таки, свійські тварини, було видно по «ліфчикам», зшитих зі старих тілогрійок, які змушені носити взимку монгольські корівки.

Всезнаючий Артеменко стверджував, що коли хазяї знімають з корівок ті ліфчики перед доїнням, цнотливі корівки густо червоніють…