Володимир Кривенко - Монгольськими шляхами (вибране)

– То що? Обійдемо, не будемо його величність турбувати? – запитав я.

– Та ти що! Це ж самий смак, начальство на відпочинку турбувати!

– Та мені то що? – пересмикнув я плечима, – Я йому не підлеглий, як ти, та Женя з Мишком. Тобі і вирішувати!

– А, пусте, у нього контракт раніше мого закінчується, до того ж, ми не бити його збираємося! Може рибу їсти поможемо, як вони вже щось зловили…

– А зачекай-но! – попросив я Артеменка. – Йдемо, про якийсь дріб'язок мову ведемо, а такої краси і не помічаємо!

Ми зупинилися і тиша огорнула нас. Космічна тиша в космічному просторі. Небаченої яскравості та розмірів зорі, оточували нас. Важко було зрозуміти, де небо, а де дзеркальна поверхня Селенги. Ми, зненацька опинившись в безмежному зоряному просторі, почали відчувати рух Всесвіту та надзвичайну легкість в тілі. Зорі над головою, зорі під ногами…

– Здається, я вже лечу кудись, – намагаючись не порушити тишу і те дивне відчуття польоту, прошепотів Артеменко.

– І я, – так само пошепки відповів я.

Не знаю, скільки б, не зважаючи не холод, ми так простояли, але чарівну тишу, зненацька, розірвав страшенний гуркіт, наче десь неподалік, попереду, дала залп артилерійська батарея. Я аж присів з несподіванки.

– Той Хто Греблі Рве – прокинувся – чари розвіяв, – спокійно пояснив Артеменко, добре знайомий з цим явищем. Звичайно, я чув про це явище, але до такого могутнього гуркоту не був готовий.

– Тепер розумієш чому я вам усім валянки клеєм «БФ» обмазав? – вів далі Артеменко, – той вибух може лише підняти кригу, а може й водичку по льоду пустити. А промочити валянки – то біда! Можна ноги втратити! А валянки просочені клеєм «БФ» замість калош, дають надію зберегти наші ноги неушкодженими. Ну, ходімо на вогник, може то нижче ханської ставки рвонуло – тоді без проблем!

Нам пощастило. Лід був сухий, хоч і постійно лякав нас своїм дзеркальним блиском, дуже схожим на воду. Невдовзі ми опинились під скелею з широким зручним майданчиком-напівпечерою на висоті півтора – два метри від льодового покрову річки… Там горіло багаття, відкидаючи на стіну химерні рухливі тіні присутніх.

– Доброго здоров'я печерним мешканцям! – голосно виголосив Артеменко. – Прийміть подорожніх до гурту, бо так замерзли, що, сил нема, як свіженької рибки захотілось!

Тіні сполохано засмикались.

– Каму ето там нє спіцца? – почувся голос Кирил-гаврила. А, ето апять ти, Артьоменко? Снова ти здєсь? Нікак нє успакоішся! Ти мнє єще в Ерденетє надоєл!

– Що робити, Кирил Гаврилович, така ваша доля. Маєте нам усім і за тата і за маму бути одночасно! А не сплю, бо ви мене збудили. Такий гуркіт… Я перелякався, подумав – може у вас щось зі шлунком…

На диво, Кирил Гаврилович на розсердився, а щиро розсміявся:

– Ну, ти і баламут! С табою нє саскучишься! Залазьте в нашу пєщєру, погрєйтєсь нємного!

Двічі запрошувати нас не довелось, бо мороз, і справді, добряче дошкуляв, і ми миттю скористались запрошенням. В «печері» – заглибині в скелі, що напівкільцем оточувала майданчик, було набагато тепліше, ніж «на дворі», бо тепло багаття не розсіювалось навколо, а відбиваючись від стін, зігрівали присутніх дужче ніж нас на нашому «пляжі», хоча і тут, як у нас, доводилось крутитись, як той шашлик на шампурі, почергово підставляючи то спину, то груди, то боки під животворне тепло багаття…

– От, нам би таке «приміщення», заздрісно зітхнув я.

– Не розстроюйся! – заспокоїв мене Артеменко. Повернемося «додому» – видовбаємо ще краще!

– Нє надо нічево видовбивать, Андрєй, – заперечно змахнув рукою Кирил. – Мой контракт скоро заканчівается – занімай! – Кирил-гаврил щедрим жестом, наче боярську шубу з власного плеча, дарував Андрієві своє лігво.

– Дякую, Кирил Гаврилович, але нащо нам вона, ваша печера, влітку? – схитрував Андрій, намагаючись вивідати точну дату зміни керівництва…

– Да нєт, Андрюша, – по-батьківські і, якось сумно, промовив Кирил Гаврилович. – Сколько можно? Домой хочется. Послє нового года и попрощаємся…

Солдатський казанок, що висів над багаттям на саморобній тринозі нарешті закипів. Хлопці стали розливати буру рідину, що складалася з плиткового монгольського чаю і попелу багаття.

– І нє стидно вам такую бурду піть, да еще і гостей такім свінячьім пойлом угощать? Вот, смотрітє, как надо, – Кирил-гаврил витяг з свого рюкзака дволітровий китайський термос, відкрутив пластмасову кришку, поставив її на коліно, витяг пробку, налив в кришку духмяно паруючого гарячого напою, закрив термос пробкою і, ставлячи його кудись в темряву позад себе, промовив: